Справа 8. Інес. Підготовка.

Дельфі у кімнаті не було. Вона пішла кудись навіть нічого не сказавши і я вирішила, що це чудова нагода відправитися назад в Артуріум. Сподіваюся дядечко Фінеас уже знайшов усі необхідні докази. 

Прокинулася на дивані, турботливо вкрита пледом. Піднявшись з місця я пішла на пошуки Тоунса, але не знайшла. 

І куди це він дівся? 

Почула як дзвонить телефон і пішла його шукати, бо взагалі забула куди його востаннє клала у цій реальності. 

Невідомий номер. 

Знову. Вони у мене не викликали хороших спогадів, але все ж завагавшись лиш на мить я прийняла виклик. 

– Брігель Амаль слухає. Хто це? – стараючись тримати тон рівним і впевненим відповіла я. 

– Це Фінеас, у мене є для вас хороші новини. Можете зараз підійти у мій офіс? – запитав він.  

– Так, авжеж, – швидко відповіла. 

– Тоді до зустрічі, панно Брігель, – сказав він, завершуючи розмову. 

Так швидко я не збиралася ще ніколи в житті, якщо не рахувати ті дні, коли я запізнювалася на пари в Академії Сновидінь. Тут я була надто дисциплінована, щоб щось таке собі дозволити. Та й та, хто відноситься до еліти має бути бездоганною і прикладом для наслідування. 

Зірвавши з вішака перший ліпший светр, натягнувши інші джинси і накинула поверх куртку. Вже на ходу я натягнула шапку, шарф і застебнула куртку ледь не забувши про взуття.(у сенсі застебнути, а не взути) 

До офісу Фінеаса я забігла за рекордні п'ять хвилин і тепер стояла віддихуючись перед кабінетом. 

Нарешті зібравшись, постукала. 

– Заходьте. 

Я пройшла всередину, скинула одяг і сіла на крісло. Він ледь всміхнувся, простягнув мені чашку з гарячим зеленим чаєм і тарілку зі шматком чізкейку чи чогось подібного. 

– Ви не повинні були так бігти, мабуть, і поснідати через мене не встигли, – його голос був щиро схвильованим і дещо з виною у голосі. 

– Не переймайтеся, – махнула рукою я і взявши ложку почала їсти. 

Розсмакувавши я завмерла. Сир, вишні і гарбуз. Це ж були зібрані усі мої улюблені смаки разом. Невже він пам'ятає мене? Невже він знає, що я його племінниця з іншої реальності. 

– Надзвичайно смачно. Де можна таке купити? – запитала я щиро й безпосередньо. 

Запивши зеленим чаєм я здивувалася ще більше. Не надто гарячий, але й не теплий та сама ідеальна температура за якої він справді має чудовий смак. 

За іншої краще узагалі не пити бо він тоді стає ніяким. 

І точно, листків не забагато і не надто насичене, що теж могло б все зіпсувати. 

Але я вирішила промовчати. 

Він довго не відповідав, а потім нарешті сказав. 

– Я готував сам. 

– Тепер зрозуміло від кого у Тоунса такі чудові навики, – усміхнулася я і додала, – і все ж можна мені до вас приходити. Ніхто краще не готував. 

Усе ще більше сходилося. Правду кажучи я колись навіть надибала на секретну книгу рецептів мого дядька. Тільки ж там жодне слово здавалося незрозумілим. Не інакше як він магією якоюсь користувався. 

– Дякую, – сказав він тоном людини, яка не знає як реагувати, коли її хвалять. 

Елевонда. Це як я. 

Брігель. Та ну серйозно. 

Елевонда. Так і є. 

– Я знайшов ключові докази і Інес буде виправдано. 

– А Інгрід? – запитала я, наче мимохідь і приховуючи надію в голосі. 

Чи можна виправдати мою маму насправді? 

Він важко зітхнув, його очі потемніли і відчувалося, що слова даються йому важко. 

– На жаль ні. Усе залежить лиш від Елері. 

– То ви знаєте її? – запитала з цікавістю. 

– Авжеж, – усміхнувся він. 

А я відчула, що уся ця ситуація мене насторожує. Надто вже дивним було те, що скількох людей посилають в академію Суддів. Чи вона щось типу бази практики, яких є декілька стандартних. 

Але тоді, яка з цього вигода самаму Тенебрісу? 

Серйозно я вже зовсім нічого не розумію. 

– Так, – відповів він на моє питання, – вона була непоказною дівчинкою, завжди зі всіма ввічливою, але замкненою. Мало говорила, але допомагала іншим. А от зовнішність узагалі не можу пригадати. Тільки пальто її чомусь запам'яталося. 

Він говорив і говорив, а у мене склалося відчуття, наче він чи все ще під дією того зілля чи прийняв його зараз. Коли ти хочеш щось згадати, але в реальності повністю сумніваєшся у власних словах. 

– Вона просила про допомогу. Вона казала, що тільки я можу це зробити. 

– А ви що? 

– Я не встигнув. Мені просто забракло часу. 

Я відчула як серце стиснуло. Якби ж тільки…дядько також потрапив у часову петлю як я…усе могло б бути інакше. Мама і Елері були б врятовані, Дельфі не потрапила б у пастку, а я…не стала б ученицею Академії Сновидінь. 

Справжньою причиною чому я туди поступила було відчайдушне бажання дізнатися, що ж сталося з моєю мамою. Хто це зробив і навіщо? І тепер маючи майже усі відповіді, чи можливо й справді усі я не відчувала нічого. 

Але попереду ще був суд і його теж потрібно пережити. 

– Що це дасть? – ратом неочікувано для самої себе запитала я, одразу ж прикривши рот рукою. 

Та, авжеж було пізно. 

 – Це взагалі якось вплине на іншу справу? – вже сміливіше запитала я, навіть не переймаючись, що видам знання більшого. 

Він ледь всміхнувся і підвівшись зі свого місця пройшов до вікна. 

– Ви зрозумієте усе, щойно суд завершиться. 

– Гаразд, – неохоче кинула я, відчуваючи себе абсолютно безглуздо. 

– Що ж, а тепер перейдемо до справи, – перевів він тему і простягнув мені якісь документи. 

Я здивовано глянула спочатку на нього, потім продивилася їх і знову перевела погляд на нього. 

– А можна пояснення? – запитала з нерозумінням. 

– Це документи, які ти маєш підписати як свідка, якщо ти це хочеш авжеж? – у кінці його тон став більш м'яким і теплим. 

Я кивнула. 

– Я впевнена у своєму рішенні. Я не хочу просто сидіти і чекати, поки все завершиться – мені потрібно перебувати у епіцентрі цього тайфуну.