Спрва 6 Інгрід?

Заплющивши очі я вже звично перейшла в академію Суддів. 

І прокинулася в тій дурній палаті. 

Тільки не кажіть, що петля не завершилася? 

– Ти прокинулася? – запитав Тоунс, який стояв біля вікна. 

Є змінна. 

– Усе завершилося? Це нарешті не петля? – запитала я і з полегшенням відчула, що мій голос нормальний. 

– Якби тобі сказати, – протягнув він обертаючись до мене, – ми повернулися туди, де й були, але це точно наступний день. 

– Яке щастя. Мені потрібно терміново зустрітися з твоїм дядьком, – згадала попередню розмову. 

– Ти знайшла докази? – запитав він таким тоном, наче знав про те, що я живу на дві реальності. 

– Нам ще потрібно дещо перевірити і щоденник, супроводиш мене? – запитала чітко і діловим тоном. 

Я говорила так, наче нашого вчора не було взагалі. Спочатку справа, а потім усі ті міфічні чи справжні почуття. Зараз вони не грали жодної ролі. 

– Авжеж. І допоможу чим зможу, – лаконічно зазначив він, на мить його очі стали сповнені смутку, але він одразу натягнув стандартну усмішку аристократа. 

За це розуміння я була йому вдячна. Про це не варто говорити тепер у нас немає часу. 

Мене виписують одразу ж і ми їдемо у гуртожиток, щоб я могла зібрати речі. 

– Ти повернулася? Так швидко? – здивовано запитує мене Кліта, натягнувши радісну усмішку, хоча погляд її дивний. 

– Не хвилюйся я лиш речі зберу, – кинула я і почала робити те про що сказала. 

Вона знітилася і опустила очі додолу. Її тон змінився. 

– Я…вибач. Не хотіла, щоб це так звучало, просто здивувалася та й усе, – прошепотіла вона правильно розставляючи акценти, щоб наче вже я стала винною. 

А потім вона зробила дещо ще більш неочікуване, підійшла і легенько обійняла мене. 

– Я рада, що ти тут. Без тебе було надзвичайно сумно, – її вигляд став таким милим, що я зовсім забула, що у нас було щось схоже на сварку. 

– Гаразд. Ми ж наче подруги? 

– Авжеж, – швидко кивнула вона. 

– Тоді це не має значення, – спробувала усміхнутися, а тоді мій тон став змовницьким, – я хочу дещо доручити тобі. Дізнайся про Дельфініум Амаль і Елері Ферд. Впораєшся? 

Це була перевірка. І якщо у неї вийде мені допомогти…тоді я зможу з чистою совістю попросити у неї ще дещо. 

– Тільки не кажи, що тебе знову десь не буде, – протягнула вона. 

Раніше в петлях я лежала в лікарні десь три дні. Отже вони у мене є в запасі, щоб усе встигнути і як ні в чому не бувало повернутися до навчання. 

– Офіційно я ще дні три валятимуся в лікарні, – сказала я, – а неофіційно – не важливо. Головне через три дні я знову повернуся в стрій. 

Вона з ентузіазмом кивнула. 

Зібравши усі речі я вийшла з гуртожитку на виході зустрівшись з Івельгрін. 

А у минулому саме від неї і отримала конспекти. Написати з пам'яті чи просто попросити знову? 

– Брігель, а чому тебе так рано виписали? У тебе ж стан був таким, що у мене ледь серце не стало, – вона говорила як завжди емоційно жестикулюючи. 

– Думаю вона попросила Тоунса, ось і все, – а тепер це вже був голос Елейлі від якого я подумки скривилася. 

Вони що під дверима чатували поки я вийду. 

– Твоя правда, Елейлі. Рада, що хвилюєшся, Іві, це напрочуд мило з твого боку, – защебетала я, приховуючи свою щиру неприязнь до першої і майже стерпність до другої. 

Вона навіть не подала виду, що щось не так. Але я добре знала ця змія закохана в Тоунса і він мав з нею одружитися, а тут явилася я. І ще й не пощастило, що я була аристократкою. 

І демонессою на диво А рангу тільки без здібностей, бо вони були заблоковані. Елейлі ж тим часом мала усього лиш В. Тільки скоріше родина Тоунс знала про це від самого початку. Ось чому дозволили ці заручини. 

А я лиш завдяки петлям зрозуміла як збудований наш світ і від чого усе залежить. 

– Так навіть краще, – відповіла Елейлі і з незмінною усмішкою простягнула мені гарно загорнутий пакунок, – це тобі, мали нести в лікарню, але ти прийшла сама. 

– І що це? – з вдаваною щирою цікавістю запитала я. 

– Земні солодоші які ти так любиш. 

– Ви найкращі леді Вейрінгарт, – радісно відповіла. 

Хоча насправді грала втомливу виставу. Іві тим часом простягнула ті самі конспекти і цього разу моя радісна реакція не була фікцією. 

Нарешті змогла спуститися вниз і збиралася телефонувати Тоунсу, що ми можемо зустрітися, коли майже зіткнулася з Левертом. 

Серйозно? Усі в один день. А не занадто? 

Я натягнула сяючу усмішку і привіталася з ним, наче нічого й не трапилося. 

– Куди ти так летиш, Брі, що навіть людей довкола не бачиш? – сказав він. 

– Потрібно завершити деякі справи, – відповіла частину правди. 

– О! Я можу чимось допомогти тобі? – запитав він зі щирою участю. 

 Я декілька митей роздумувала над цим. Він і справді знав більше, аніж усі інші, а отже, міг достеменно усе дізнатися. 

– Яка ціна твоєї інформації, – пильно глянувши йому в очі запитала. 

Він вмить змінився. У його очах блиснуло щось небезпечне і мені захотілося відступити крок назад. 

– Отже, знала. Або здогадувалася, – а тоді він простягнув візитку, яку я інстинктивно взяла. 

Елевонда. Місцевий лідер інформаційної гільдії. 

Здавалося, що авторка проспівала ці слова. Ну у всіх історіях вони мають бути. 

– Буду радий побачити тебе. І тоді обговоримо ціну, – після цього навіть не попрощавшись швидко пішов далі, а я здивовано дивилася йому вслід. 

От тобі й маєш, другорядні персонажі, яких тільки імена будуть згадані десь там раз. 

Але тепер я дізналася дещо нове і можливо трохи неочікуване. 

Нарешті взявши телефон я зателефонувала Тоунсу. 

– Я готова. Ти де? 

– Вже…– він зробив паузу, – як хвилин десять чекаю на тебе. 

Мені здається чи я чую його голос надто близько? Підійняла погляд і справді побачила, що він наближався до мене.