Розділ 21. Зустріч з Еліс.

Коли я прокинулася це вже була кімната в гуртожитку академії Сновидінь. Мені знадобилося декілька хвилин аби прийти до тями. Чесно я так і не зрозуміла раділа я тому, що нічого не відбулося чи надзвичайно шкодувала. 

На жаль, другий варіант таки переважив. 

Сьогодні мала відбутися та сама зустріч і я страшенно нервувала. Я яка завжди була дуже впевненою в собі тепер розуміла, що не знаю як себе поводити. 

Одна справа телепатично балакати з людиною, яку ти не бачиш і не факт, що ви взагалі зустрінетеся, зважаючи на плачевні здібності авторки до усвідомлення снів. 

Хоча…на першому курсі майже всі такі були. 

Це потім вже все вивчаєш, і починає виходити. 

І одяг не могла ніяк підібрати. 

– Куди ти так ретельно збираєшся? – запитала мене Дельфі зі свого кутка. 

– А то ти весь час була там? – здивовано витріщилася я спершись на дверці шафи. 

– Ну так. То куди? – її тон був абсолютно байдужим, але я знала, що вона щосили приховує цікавість. 

– Важлива зустріч, – туманно відповіла я.

Сестра важко зітхнула, а потім з виглядом знавчині моди піідйшла до мене. 

– Чоловік чи жінка? 

– Молода дівчина двадцяти років, має замкнутий характер і чимось схожа на нашу Сел, але дуже ображається коли їх порівнювати, – чесно відповіла після того як авторка підказала вік. 

Сестра кивнула. 

– Що ти хочеш отримати з цієї зустрічі? – поставила вона наступне питання, а я зрозуміла, що не маю на нього відповіді. 

І справді чого я вирішила з нею зустрітися? 

– Деякі відповіді, – лаконічно відповіла, закусивши губу. 

Дельфі задумливо перебирала одяг, а тоді уточнила. 

– Ти знаєш, яку кольорову гаму обере твоя співрозмовниця?

– Це перша зустріч. Уявлення не маю, – відчула себе ще більше не у своїй тарілці. 

Вона подивилася усе ще раз, а тоді витягнула звідти світло сірий светр про існування якого навіть я не знала і бежеві штани. 

– І куртка. А зачіску…можна розплести. Отже, ти маєш виглядати так, щоб складати спокійне ставлення людини з якою б хотілося спілкуватися. Не надто яскраве і цілком нейтральне, – пояснила вона свій вибір, – ти не маєш виділятися на її фоні, щоб вона не бачила в тобі загрози. 

– Не погано. І звідки ти це все знаєш, сестро? – захоплено запитала я. 

– Цікавлюся у вільний час, – невизначено пробурмотіла вона. 

Я пішла у ванну перевдягатися, але добре знала, що запитаю повернувшись. 

Вона покликала мене, щоб розчесати волосся і вкласти мої кучері у щось нормальне. 

– Вибач, що запитую, та що пов'язує тебе з Арвіном? Чи ти не можеш відповісти? – я старалася не рухатися, але за те могла чудово бачити її вираз обличчя у дзеркалі. 

Він не змінився. Отже, це питання було безпечним. А інше…щось писало у щоденнику та згадати, що там відбувалося не могла. Наче пам’ять стирала усе як тільки поверталася сюди. 

Елевонда. Справді? 

Брігель. Поясниш усе пізніше. 

Елевонда. Ти ж можеш і в Елсі усе запитати. 

– Чому ж не можу? Просто ти не питала раніше, – відповіла Дельфі чи то ображено чи то полегшено, – він з якогось дива вирішив, що я його якась там пара і ми просто повинні одружитися, – обурено сказала вона і ненароком зачепила моє волосся. 

– Боляче! – скрикнула я. 

– Вибач, – зітхнула вона, – і ти навіть не уявляєш як він мене дратує. 

– А як щодо професора Сильфіда? – питання зірвалося майже мимоволі. 

Сестра спохмурніла. А потім тихо майже погрозливо відповіла. 

– Готово, вдалої тобі зустрічі. 

– Я ж усе одно все дізнаюся, – пробурмотіла тихо і невдоволено. 

– Ти щось сказала? 

– Ні, дякую за допомогу я побігла, – сказала і швидко взулася, на ходу накинувши верхній одяг шапку і рукавички. 

А от тепер залишалося провернути дещо те, що я не уточнювала раніше. Кожного разу, коли ми покидали наш острів могли опинитися у іншому місті. При тому гуртожиток завжди знаходився у одному. 

Найчастіше я цим способом не користувалася, але зараз це було необхідністю бо рідне місто авторки було на заході, де я була не часто. 

Усе що потрібно це полетіти на острів, а потім стрибнути вниз, думаючи куди я хочу потрапити. 

Приземлившись я декілька миттєвостей оцінювала обстановку. Ще не зовсім розібравшись перейшла дорогу на інший бік поки мене не переїхала жодна машина. 

Після чого заплющила і знову розплющила очі. 

Тепер потрібно було відкрити карти і подивитися куди мені йти. 

– То вулиця Лесі Українки, якраз поруч, – радісно пробурмотіла я. 

То я ще й потрапила куди потрібно. Впевнено направилася куди мені потрібно. І випадково ледь не пройшла потрібне кафе. 

Мені воно чогось не одразу кинулося в очі. 

Усередині було не так і багато людей, а ще надзвичайно приємно і затишно. Грала приємна музика і це місце ідеально асоціювалося з авторкою. 

Я не знала як вона виглядає, але одразу впізнала. 

Вона піднялася зі свого місця коли побачила мене. Я на мить зупинилася аби роздивитися ту, яку уявляла зовсім інакше. На вигляд була нижчою за мене, а ще здавалася мініатюрною. Її темно русяве волосся було коротким.

– Анастасія, але для мене більш звично, коли називають Еліс, – її голос рівний і тихий без жодних емоцій, який я чула щодня. 

Та вона не відштовхувала, навпаки її хотілося обійняти. 

– Брігель Амаль, але думаю тобі й так це відомо, – сказала я у відповідь. 

Ми сіли і декілька хвилин сиділи мовчки поки чекали на замовлення, яке я попросила замовити мені заздалегідь. Чомусь знала, що вона прийде першою. 

Невпевнено підійняла погляд і придивилася до її сірих очей, які спочатку видалися мені мертвими і відчуженими. Тепер я змогла роздивитися, що окрім сірого відтінку в них був ще й жовтий і це надавало відчуття містичності. 

Брігель. Вам там не дивно це все писати, авторко.