Розділ 20. Норвезька в'язниця. Мама.

Сьогодні я встала зранечку і першою побігла в душ. Це ж не гуртожиток, де я живу тільки з сестрою. Тут тепер ще двоє людей долдається. 

Після цього спустилася на кухню і почала готувати собі сніданок. Поставила чайник і почала дивитися, що є в холодильнику і в тумбах. 

 –  Сир і сметана – є, печиво також. 

Я дістала глибоку миску і вкинула туди сил, накришила печиво, додала ложку сметани і насипала ложку цукру…ні краще з половиною і все перетерла разом. Ідеально. 

Елевонда. А з варенням не пробувала? 

Брігель. А воно їстівне? 

Елевонда. Однозначно. Вишні найкраще. 

Ну от і чому вона раніше не сказала. 

–  Знову продукти переводиш, –  скептично зазначила сестра, тихо пройшовши на кухню і насипаючи собі в чашку чай. 

–  І тобі доброго ранку, –  усміхнулася я, змірявши її невдоволеним поглядом. 

– Ikke krangle om morgenen, jenter. (Не сваріться з самого ранку дівчатка) –  сказала тітка. 

– Vi krangler ikke, –  швидко сказали разом і привітно всміхнулися. 

Тітка насипала пластівці і нагрівши молоко залила ним. 

Останнім на кухню прийшов тато. Він був ще сонним і тихо привітавшись зробив собі чашку кави. 

– Har du jobbet hele natten igjen?(Ти знову працював усю ніч) –  сказали ми з тіткою одночасно обуреним й схвильованим тоном.  

Він кивнув, дещо навіть зіщулившись під нашими поглядами. 

–  Et viktig prosjekt. Det må fullføres så fort som mulig. (Важливий проєкт. Його потрібно завершити якомога швидше)

Я скривилася. Тато керував власною фірмою, яка надійшла йому після смерті дядька і тепер більшу частину часу був зайнятий і втомлений. Це завжди засмучувало. 

Ще й ця його дурна риса контролювати все. 

Але я як завжди лиш тихо сказала. 

–  Vær så snill, ikke overanstreng dere. Det vil ikke gagne noen. (Будь ласка, не перевтомлюйся. Це не принесе нікому користі) 

–  Greit, datter, –  постарався усміхнутись він і з винуватим тоном додав, – Så snart jeg er ferdig, skal jeg hvile( як тільки завершу відпочину) 

Точно, так і повірила. Але чомусь настрій таки підійнявся від цієї обіцянки. Сподіваюся, що цього разу усе буде як він говорить. 

–  Det skal jeg sørge for, –  додала тітка. 

Сідаю на один зі стільців і починаю їсти. Щоб там не говорила моя сестра, але це смачно. 

Роблю ковток чаю і ледь не випльовую назад, коли чую здавалося надзвичайно просте питання від тата. 

–  Hva er planene dine for i dag? (Які у вас плани на сьогодні?)

Я завмираю, стискаю долоні і зовсім не знаю, що відповісти. 

–  Jeg skal gå en tur, –  відповідає сестра, переймаючи увагу на себе. –  Likevel har jeg ikke vært i Oslo på lenge, – на цьому її роль завершується. 

Вона сказала, що хоче прогулятися, бо давно не була в Осло. 

Я роблю вигляд, наче не почула питання і спокійно допиваю чай. Коли сніданок завершується і за звичкою забираю порожні миски, щоб помити. 

Мені подобається це робити –  вода завжди мене заспокоювала і зараз ставши ближчкою до своєї стихії я нарешті вирішила сказати. 

–  Jeg skal besøke moren min. (Я збираюся відвідати маму) –  мій голос тихий і приглушений водою і я сподіваюся, що мене не почули. 

Але ні. Чую здивований вигук тітки, занепокоєний тата і слова Дельфі. 

–  Det var åpenbart. (Це було очевидно)

Так. Правда. Я завжди ходила до мами, коли приїздила додому. Тільки чомусь тітка і тато завжди дивувалися цьому факту як вперше. Хоч це давно стало чи то звичкою чи то дивною надією, яка ніяк не збиралася помирати. 

Що одного дня мама розповість правду. Перестане говорити цю нісенітницю і пояснить усе як було. І цього разу вона справді вірила, що розмова буде інакшою. Адже вона прийде не зовсім з порожніми руками. 

– Enig, –  нарешті відгукується тато погоджуючись, – Du har allerede bedt om et besøk( Ти вже подала запит на відвідування?)

Я кивнула. 

– Ja, klokken 14.00, –  відповіла. 

День пролетів швидко і ось уже підійшов час збиратися. Я метушливо бігала по своїй кімнаті, підбираючи одяг і перевіряючи декілька разів чи все я взяла. Поспішно спустилась вниз де на мене вже чекав тато.  

–  Klar for dette? ( Готова до цього?)

–  Som alltid, –  спробувала усміхнутися я.

Сівши у машину ми вирушили до в'язниці Хальден. Вона не була такою як їх зазвичай зображують. 

Ми пройшли в кімнату очікувння і через декілька хвилин до нас вийшла жінка років сорока. Вона була як завжди гарна і зовсім не виглядала втомлено. 

–  Mamma, –  я міцно обійняла її і відчула як по обличчю течуть сльози. 

– Brіe, datter, – її реакція була така ж сама як і моя. 

Протягом останніх дев'яти років це було місце у якому відбувалися наші зустрічі. І кожно року я сподівалася, що наступного побачу її вдома. 

– Ердене, рада тебе бачити, –  обернулася вона до батька, та в її словах не було справжньої радості. 

–  Інгрід, –  тихо назвав її імя. 

Ніяково відступила крок у бік. Інколи мені здавалося, що між моїми батьками ніколи не було жодних почуттів. А можливо вони й зовсім жили разом лише через мене. 

Чи правильніше кожен у своїй роботі? 

Зітхнула засмучено і сіла у вільне крісло. Чути розмову батьків не так і хотілося, але слова тата змусили прислухатися. 

–  Як довго ти збираєшся тут залишатися? Умови тут звичайно чудові нічого не скажеш, але… 

Вона невдоволено склала руки на грудях і зітхнула. 

–  Мені не можна повертатися, –  твердо сказала вона, –  тут я принаймні в безпеці. 

Тепер мені стало ще більше цікаво дізнатися правду, бо я й уявити не могла, що ж там такого сталося, що мама обрала в'язницю.

–  Та дівчина зникла одразу як надала заяву, тобі щось відоме про це? –  продовжував монотонно допитуватися тато. Вкотре.