Розділ 18. 1. Як пережити екзамен?

Reach out and touch faith

Я повільно йшла коридором академії зовсім не відчуваючи хвилювання. Направду зараз я б мала метушливо переглядати усі можливі конспекти і матеріали, але не робила цього. 

У думках натомість грала пісня “Personal Jesus”

Ну ви зрозуміли замість того, щоб щось вивчити я готувалася до більшості контрольних за правилом – молюся і вірю. 

Елевонда. Це я. 

Та й не ви тільки, авторко. 

Елевонда. Хоча перед тим як поступати в коледж я вивчила все ще могла, а потім всю дорогу повторювала. 

Брігель. І як допомогло? 

Елевонда. Мабуть, ні. Це ж було чотири роки тому. 

– Your own personal Jesus

Someone to hear your prayers

Someone who cares, почала тихо наспівувати я. 

Елевонда. Моя улюблена пісня ще з років шести чи навіть раніше.

Брігель. Неочікувано, моя теж. 

Елевонда. Хоч у музиці ми схожі. 

– Your own personal Jesus

Someone to hear your prayers

Someone who's there

Шлях до потрібної аудиторії був ще далеко. Узагалі у кінці року нам потрібно здавати усі предмети в одній аудиторії. 

А ще нам потрібно було витягувати білети, і це було моїм найнеулюбленішим заняттям. Тому що я була тією самою людиною у якої завжди випадало те що я не знаю. 

Саме тому я вирішила не вчити нічого. Принаймні не так образливо буде. 

І зараз співала аби таки не почати хвилюватися. 

– Feeling unknown

And you're all alone, – неочікувано почула голос Інни поруч. 

– Flesh and bone

By the telephone, – продовжила за неї Флав, наче так і має бути. 

– Lift up the receiver

I'll make you a believer, – завершила куплет Фіа. 

Дивлюся на них здивованим поглядом, нічого не розуміючи. 

Я точно прокинулася у іншій реальності. От зараз це було так очевидно, що очевидніше не буває. 

Елевонда. Тобто ваші посиденьки на кухні і події, які були потім на тебе не справили жодного враження. 

Брігель. Ну якби то. 

Я пробурмотіла щось невизначене, правду кажучи не до кінця все усвідомлюючи. Події розвивалися надто швидко і я не встигала за ними. 

Доспівавши пісню ми доходимо до аудиторії і тоді Інна нарешті сказала. 

– Ти завжди її співала перед кожним екзаменом, – усміхнулася вона. 

– Точно, – видавила з себе щось схоже на усмішку я. 

По черзі називали імена усіх, хто мали сьогодні здавати. Добре, що перед нами було трохи людей. Саме у такі випадки я не любила, що у мене прізвище починається на букву “А” завжди була вірогідність, що викличуть першою. 

Передивившись усі важливі записи, які прихопила постаралася запам'ятати. ось ще одна причина чому я могла нічого не вчити. Мені вистачало одного погляду, щоб на короткий час знання збереглися. Цього було достатньо, щоб відповісти. 

Елевонда. А я вміла взагалі “переглядати” зошити, коли відповідала. Тобто він міг лежати деінде, але знаючи де шукати я могла щось типу прочитати, що там є. Ця здібність рятувала мене на географії, бо зошити потрібно було здавати.

Брігель. Мені варто підвищити рівень. Ще щось цікаве є? 

Елевонда. Та наче ні, окрім того, що я так само як ти. Я так вірші на останньому році школи вчила. Глянула – запам'ятала – розповіла – забула. 

Брігель. Не любила їх розповідати. Завжди боялася збитися. 

Елевонда. Але це ж просто. 

Не сказала б. Але цікаво було дізнатися про авторку. 

– Брігель Аделаїда Амаль, – оголосили мене і я впевнено пройшла в аудиторію. 

Швидко оглянула приміщення. За столом екзаменаторів були професор Мігель, професорка Ян, професорка Ассін, професор Сильфід і професорка Інесс. А і ще декан. 

Я дещо напряглася. Бачити дракона і жнеця смерті, як ми називали декана було зовсім не тим, що я хотіла. 

Елевонда. А Токкебі у вас там немає? 

Брігель. Ні, на жаль. 

Ці вже спробують мене завалити. Але нічого і не таке проходила, тому якось воно та й буде. 

На крайній випадок і справді можна згадати, що в мене де записано. Авторка підкинула чудову ідею.

– Доброго ранку! – привіталася я знову назвавши своє ім'я. 

Подивившись на білети спробувала знайти плюси у своїй ситуації. Принаймні у мене буде вибір більший. 

Узагалі в нас найважливішими були лише екзамени у кінці сесместру і вони найбільше впливали на нашу оцінку. 

– Доброго ранку, Брігель – витягни білет і можеш йти готуватися, – з усмішкою сказала професорка Інес і я дещо розслабилася. 

 Я підійшла до столу і заплющивши очі витягнула листок, сподіваючись що мені пощастить. Ага точно. 

Подивилася на питання і так і захотілося спитати, а можна мені змінити варіанти. 

Кого прибити за складання таких питань. Усі ж минулі роки були нормальні, а тут нате отримайте – розпишіться. 

А якщо вони хочуть дізнатися, хто може памятати усі реальності, які відвідує? 

– Вибачте, а чому тут питання з факультету Рун і Арфектології які я не відвідую? – усе ж не втрималася і запитала я, щоб потім не потрапити під підозри. 

Декан зміряв мене пильним поглядом, а потім відповів. 

– Про це писалося в групі вашого курсу. Але складається враження, що ви її зовсім не переглядаєте. Даю вам дві секунди на пошук, – різко сказав і я похолола. 

І взагалі захотілося плакати. Не було ніякого повідомлення. Я ж зовсім нещодавно туди заглядала на випадок чогось важливого. Наш декан був такою людиною, що як хочеш щось дізнатися чалапай особисто. Бо це ще диво, якщо він на повідомлення відповість. 

– Але ж ти забув їм надісати, – сказав зі свого місця професор Мігель, – я тоді разів з двадцять нагадував. 

– Точно, – зітхнув він, – вибачте студентко Амаль. Це було розпорядженням нашого ректора з метою звільнення вам часу для роботи над дипломною. Тому це у вас останній екзамен ,а в кінці року тільки захист дипломної.