Із записів в щоденнику Дельфі.

Усе знову повторилося. Третя петля. Чомусь я вперто прокидалася в один і той самий день, жила тиждень і замість того, щоб настав мій випускний я знову поверталася. 

Я щось пропустила. От тільки що саме? 

Елевонда. Залишилося ще трохи. 

Брігель. Он як. 

Від нічого робити я вирішила, що настав час спробувати знову прочитати щоденник Дельфінки. 

Авторка це не дуже схвалювала…та й мені самій не хотілося лізти в особисте життя сестри, але якщо вона його залишила…отже, мені необхідно його прочитати. 

Я відкрила першу сторінку. Букви не розпливалися, слова були чіткими і зрозумілими. Полегшено зітхнула. 

“Я захоплююся моєю сестрою. Брі – просто неймовірна і я невимовно щаслива, що знаю її. Те як багато вона знає і вміє. Те як вона завжди стоїть на своєму і притримується своїх принципів. Вона дивовижна” 

Усміхаюся. Неочікувала прочитати тут дифірамби на свій рахунок. Ніколи не вважала себе людиною гідною такого ставлення. Тому це було неочікувано і приємно. 

Я думала ти будеш ненавидіти мене, а ти виявилася кращою, ніж я могла собі подумати. 

“А я…чи зможу хоч одного разу бути не у її тіні? Мені не зрівнятися з нею” 

Чи я усе ж поспішила з висновками? 

“Але так навіть краще – я можу отримувати більше, докладаючи менше зусилль. Поки сестра навчається я ж можу насолоджуватися нормальним студентським життям за нас двох. Цікаво, що вона скаже, коли я перефарбую волосся у рожеве?” 

Я не стрималася і розсміялася. Насварила і сказала, тобі не витрачати гроші батьків даремно. Ти образилася, а я навіть спочатку й не зрозуміла чому. Адже чи сказала я щось неправильно? Ні. 

Але я швидко вибачилася, бо ми ж сестри і повинні триматися разом, а не бути по різні боки барикад, як то говорять у земних світах. 

Далі я щоденник пролистала, бо там було більше про навчання і власне не важливо. 

А потім погляд зупинився на одному з рядків і мене наче струмом пронизало. Це воно! Ось він початок. 

Швидко закрила щоденник і заплющила очі. 

Чи маю я взагалі правo дивитися? Це вже надто особисте. 

“Я не знаю, коли це почалося насправді. Просто в один момент я зрозуміла, що мій погляд постійно шукає його постать. На парі, в коридорах академії, на вулиці…скрізь. Я не розумію чому й навіщо це мені зараз.” 

Я відчула дивне тремтіння. Я не мала права це читати. Не мала. Не…

Але було вже пізно. І я вирішила здатися і прочитати далі. Хоча за це відчувала себе ледь не зрадницею, чи кимось на кшталт цього. Демони Тенебрісу, що ж я  роблю. 

 “На щастя, залишився лиш рік і я спробую протриматися. Хай захистить мене покровитель нашого міста! І все ж це так складно. Я важко зітхаю і роблю спробу зосередитися на парі. Було б чудово прокинутися у іншій реальності, де мені не знадобиться відвідувати його предмет. 

Тоді я зможу спокійно дихати і жити спокійно. 

Я не одразу розумію, що відбувається, а в наступну мить цілком реально наштовхуюся на шкафчики у кінці аудиторії. 

Що за маячня? 

Але ні

Я справді стою у кінці аудиторії і спостерігаю за усім збоку. У мене в руках той злощасний щоденник і я бачу себе, Дельфі і всіх інших. А мене не помічає ніхто. Наче я стала привидом. 

Та зараз важливе не це. 

На мить кольори аудиторії змінилися як і наша форма. Блакитна з білим. Але вже в наступну усе повернулося до попереднього вигляду. 

Тепер я могла зрозуміти усі написані слова в щоденнику. Я наче в трансі відкрила потрібну сторінку і продовжила читати. 

“Чим більше звертаю на нього увагу тим більше помічаю наскільки він відрізняється серед інших. Ні це не тому, що я у нього закохана. 

Так я це визнала. 

Є у ньому щось таке навіть не знаю як пояснити.” 

І справді, зовсім раніше не спадало на думку поки сестра не підняла цю тему. 

Я підійняла погляд і уважно подивилася на професора Сильфіда. Тепер я могла робити це наче у сповільненій зйомці, а також не варто було хвилюватися, що це виглядатиме підозріло. 

Та все ж скільки не стралася та єдине, що його виділяло серед інших очі насичено синього відтінку, який я не зустрічала більше ні в кого зі знайомих. 

Як тільки сторінка завершилася і останні слова були прочитані я розплющила очі у своїй кімнаті. 

– На сьогодні досить, – втомлено пробурмотіла я. 

Дихання відновлювалося повільно. Відчувала себе так, наче пробігла марафон, а в голові дещо паморочилося. 

Варто зрозуміти як працюють ці видіння, інакше ніхто не знає до чого призведуть ці незвичні подорожі. 

Та й направду уперше дізналася, що можна таке провертати за допомогою щоденника. 

Елевонда. Можна, якщо зберегти свій спогад в ньому. 

Брігель. Але як це зробила Дельфі? 

Елевонда. Думаю ми маємо дізнатися незабаром.