Справа ( 5) Таймрімезу.

Коли я прокинулася – це знову була та сама палата, краща, ніж у мене могла бути. Тоунс знову сидів поруч. На столі стояла склянка води і я хотіла вже встати, але почула рух збоку. 

– Брі ти нарешті прокинулася, – прошепотів він, – навіть не уявляєш як я злякався за тебе. 

Той самий тон, емоції і слова. Це вже було. 

– Дай води, будь ласка, – мій голос слабкий і я розумію, що теж вже говорила це. 

Невже я втрапила у те, що називають часовою петлею? Тільки цього лиш не вистачало. Він бере склянку і допомагає мені зробити ковток. 

– Як довго я тут? 

– Тиждень, – глухо відповів він, – ти вже тут цілий тиждень. 

– Що? – викрикнула я, ледве стримуючи себе, щоб не зірватися з місця. 

О ні! Я ж стільки всього пропустила. Як тепер мені наздоганяти увесь не вивчений матеріал. Що робити? Що ж мені робити? 

Елевонда. Та все буде добре, не хвилюйся. 

Добре їй говорити. Але ж у мене скоро екзамени перед випускним. Як я їх здам, якщо пропустила увесь важливий матеріал. 

– Усе добре, – нарешті сказав Тоунс, – для тебе вже записані конспекти, тобі немає про що хвилюватися. 

– Це чудово…мабуть, – не впевнено відповіла, будучи надто слабкою, щоб про щось сперечатися, а потім додала більш вимогливо, – поклич лікаря…будь ласка. 

– Звичайно. 

Він виходить, але двері не зачиняє. Я повертаю голову до вікна. Погода така як завжди і те що зараз вже грудень можна зрозуміти лише за повністю голими деревами і ще більш сірим небом. 

Відвертаюся. Мені вельми некомфортно через це. 

Коли лікар приходить він озвучує діагноз, який я здається вже чула. Я думаю, що сон це реальність, а реальність сон. Синдром сновидця, ось як це назвали. 

Щастя, що принаймні не обізвали божевільною, а сказали, що усе легко можна вирішити приймаючи ліки. 

Ближче до вечора до мене навідалася наша еліта на чолі з Елейлі Вейрінгарт. 

Я подумки напружуюся і готуюся до дещо виснажливої розмови. Знаю, вона скаже якісь звичайні речі. Та все ж…кожного разу, розмовляючи з нею відчуваю, немов у якійсь битві, яку неодмінно повинна виграти. 

Ось і зараз на її обличчі ніжна добродушна усмішка, але я знаю, що це омана. 

– Як ти мила? – запитує приязно. 

– Усе добре, – тихо відповідаю, – я прокинулася і це вже перемога, – додаю з усмішкою, яка лиш для того, щоб приховати мої емоції. 

– Ми дещо тобі принесли  як подарунок, Ільві, Левре, – вона повертається до тих кого я давно охрестила як її права і ліва руки. 

Вони завжди ходили позаду неї, наче інакше й бути не могло. Івельгрін і Леверт. Перша жартівниця, яка завжди заплітає своє волосся в косу, а другий має волосся яскраво мідного, майже червоного відтінку. А його погляд, наче він знає більше, аніж говорить завжди насторожував. 

Хоча поки він вважає мене подругою, чи принаймні хорошою знайомою усе гаразд. Але у глибині душі я завжди мрію про день, коли ми всі більше не будемо бачитися. 

Випускний. День початку моєї свободи. 

Через свої роздуми я ледь не пропускаю всю важливість, але щастя, що в реальності думки займають менше часу часу, ніж завжди. 

– Я принесла конспекти, навіть замітки додала, – своїм звичним тоном говорить Івельгрін. 

Леверт мовчить. 

Це означає, що те що він хоче мені передати не для сторонніх очей. 

– А я купила для тебе земні солодощі, які ти так любиш, – додає Елейлі, наче вона й справді щиро піклується про мене. 

– Ти найкраща, Елейлі, – радісно кажу я, – і я не маю щось зробити натомість, – з невинним виглядом запитую. 

– Ох, що ти! – сплескує в долоні вона і весь її погляд стає таким, наче вона глибоко ображена, – усе для твого якнайвидшого повернення, – проспівала вона.

А тоді підіймається з місця. Розмову завершено. 

– Дякую, що прийшли. І за подарунки також, – кажу тихо. 

– Тоді ми підемо, відпочивай, – на мить очі Елейлі небезпечно зблискують. 

Дівчата виходять, але Леверт залишається стояти на місці. Він чекає декілька миттєвостей поки вони зникнуть у кінці коридора і підходить ближче до мене. 

Я з цікавістю і передчуттям дивлюся на нього. Що цього разу він знайшов? 

– Ну що подруго? – звертається він змовницьки, – не хочеш більше дізнатися про цей синдром. 

Я аж оживаю від таких слів. 

– Із задоволенням, Леве, – я зручно вмощуюся на ліжку і з очікуванням дивлюся на нього. 

– І звідки ти взяла це скорочення, – бурмотить він а тоді простягає записник. 

Правду кажучи, від вигляду щоденників мене останнім часом тіпає. 

– Але є дещо цікаве, – тихо говорить він і продовжує, – усе це почалося після Таймрімезької катастрофи. 

Ця назва здається мені знайомою. Не зрозуміло чому, але мені просто необхідно дізнатися про це більше. 

– Уперше чую, – відказала дивлячись на нього як на єдину людину, яку можу це запитати. 

– Я теж не дуже. Це краще запитати у професорки Беатріс і професора Амаранте, бо вони її застали, – пояснює Леверт, таємничим тоном. 

Я киваю і подякувавши йому відкриваю записи. 

Він прощається і безшумно виходить. Мене завжди дивувала ця його здатність. 

Я вивчаю усі конспекти і усміхаюся від жартівливих приміток Іві у стилі, як пояснити щось у двох словах. 

Це допомагає мені легко засвоїти пройдений матеріал і вже через деякий час я стаю майже в темі. 

Через кілька днів я переписала усі конспекти і передала їх подрузі. Можливо я можу її так називати. 

– Якщо я здам усі екзамени ідеально, то тільки завдяки тобі, Іві, – сказала, коли віддавала їх назад. 

– Інколи здається, що ти могла б усе здати навіть нічого не вивчивши, – дещо спохмурнівшим тоном сказала вона. 

– Скажеш таке, – протягнула я, – ти теж чудово усе знаєш, – спробувала неочікувано для самої себе підбадьорити іншу людину. 

Вона усміхається і йде.