Розділ 16. 1 Нова інформація

Коли пропуск нарешті був у мене в кишені я відчула, наче він має значну більшу вагу, ніж я могла собі уявити. Та й уперше за весь час робити це було складно. 

Невпенено крок за кроком я наближалася до того самого місця, де б мав бути вхід у архів. Нічого надзвичайно. Я вийняла пропуск і важко зітхнувши торкнулася ним до спеціальної панелі. 

Переді мною відкрився сяючий портал і я попри тремтіння від хвилювання прошмигнула всередину. 

За мить моя постать розчинилася у ньому і пройшовши короткий коридор, який лише тепер зрозуміла, що він наче висів над островом відчинила важкі двері Архіву. 

За столом сиділа пані Ганна. А саме місце абсолютно відрізнялося від того, що бачила раніше. Ну точно! Можна було б і здогадатися, що архів зараз спокійно може виглядати інакше. 

– Добрий день! – невпевнено відповіла я, – мене послали за матеріалами, але тут…

Я окинула поглядом приміщення ще раз, тут були звичайні книги яких безліч можна було знайти у звичайній  бібліотеці. 

І навіть близько не видно ті давні манускрипти. Навіть запах приміщення був інший і чомусь неприємний. 

– Ох це, – вона натиснула на, мабуть кнопку, за столом і все почало змінюватися. 

Я завмерла. Вдихнула знайомий запах і блаженно усміхнулася. Комусь це місце здалося б надто непривітним і зовсім не атмосферним та я любила його понад усе на світі. 

– Дякую. 

Я розписалася в зошиті відвідувань, але цього разу я затримала свій погляд на трохи довше. Навмисно виводячи свої ініціали старанніше, ніж завжди. Хоча Брігель Амаль було надто коротке. 

Лі Єна. 

Адам Коннер

Сімона Альфрі 

І ще багато інших, але чомусь з подивом усвідомила, що майже усі імена видаються незнайомими. Може це…з іншої реальності? Ну цілком же може таке бути…Та й не так багато вона розмовляла з молодшими це те ж був хороший варінат. 

– Вибачте, чи можна мені продивитися, хто заходив у архів накінець сімнадцятого листопада? – попрохала я, невпевнено. 

– Це не конфіденційна інформація, тому так. 

Я швидко пролистала листки. На щастя, можна було уважно вчитуватися в рядки, щоб не пропустити потрібний. 

– Кельсіда, адміністратор. І дата та сама, яку я шукала, – пробурмотіла зовсім тихо, а тоді вголос додала, – не знала, що тут ще хтось працює, – вдавано спокійно сказала я, але авжеж у цьому приміщенні це прозвучало як вигук. 

– Ця дівчина працює у нічну зміну, не знаю, що вже у неї за обставини, – з деякою жалістю і щирим співчуттям проговорила вона. 

Але ж навіщо в академії у якій не можна залишатися після півночі – нічна зміна? 

Розпитувати не стала. Краще зробити вигляд, що я нічого не чула і нічого не бачила, задля власної безпеки. 

Я подякувала за відповідь і обернувшись направилась досліджувати секції. 

– Панно Амаль, – раптом окликнула мене жінка, – вона дещо залишила для вас у третій секції, номер 344. 

– Дякую, – кинула я коротко і швидко простукотіла підборами до потрібного місця. 

Хоч би це був той зошит, тобто щоденник. Хоч би мені й справді залишили саме його. 

Я дісталася потрібної полички і почала передивлятися у пошуках чогось незвичного. Нарешті побачила те що й шукала. 

– Ну що щоденнику, – пробурмотіла я з якоюсь кровожерливою посмішкою, – тільки спробуй цього разу втекти – кину у воду, або порву, поріжу чи спалю. 

Він затріпотів листками і захотів вирватися, але я тримала достатньо міцно, щоб він міг це зробити. 

Пройшовши до свого улюбленого місця. 

Ще раніше задля видимості я прихопила деякі важливі манускрипти, які справді хотіла переписати, але цього разу для себе. 

І роклавши все, придавивши зошит якимось важким трактатом. 

Насамкінець ввімкнула лампу і блаженно опустилася у крісло. Як же ж тут чудово було відпочивати від усього на світі. Тут було тихо і спокійно. 

Розстебнула взуття і відчула полегшення. 

 – Отже, щоденник, – прошепотіла я, відчуваючи себе останньою дурепою, бо раніше ніколи не зустрічала живі предмети і тепер це відчувалося дивно, – я відпущу тебе, але якщо ти пообіцяєш не втікати одразу.

– Гаразд, – прохрипів він. 

Я випустила його на волю і він почав чхати, чи що. Пояснити інакше цей дивний рух я не могла. 

– Чого припхалася взагалі, – проказав він невдоволено. 

– Відзвітувати! – з сяячою усмішкою відповіла і прошепотіла зовсім тихо, – Елері Ферд, це вона тебе написала. 

Він кивнув вражено, наче думав, що я справді не зможу це дізнатися. Розповівши іншу інформацію я глянула на нього. 

– А тепер будь добрий поясни мені, що значить це – кожного разу ви прокидаєтеся у іншій реальності…Не міг би ти відкрити мені доступ до інформації, яка має йти далі, – благально попросила я. 

І не на таке пішла б якби потрібно було.  

– Забери мене звідси. У мене алергія на пил, а тут здається не витирають роками, – сказав він, глянувши на мене зверхньо. 

Але ж…

– Я чула, що тебе принесли сюди лиш сімнадцятого, зараз усього лиш кінець листопада. Ти щось надто перебільшуєш…– пробурмотіла відчуваючи підступ. 

Що як він зникне, одразу як я його заберу? Або підстава полягає ще у чомусь іншому. Ні, цей вибір потрібно робити обережніше. 

Елевонда. Хоч вибір? 

Брігель. Так як у візуальних новелах. А ти можеш? 

Елевонда. Авжеж. Ти довіряєш щоденнику чи ні? 

Я замислилася. Мабуть, варто обрати усе ж довіру, бо це може допомогти мені більше. 

Брігель. Най буде так. 

Елевонда. Гаразд. Тепер ти виконаєш його прохання. Так. Ні. Подумаєш. 

Брігель. Третє, авжеж. 

Мені подобалося обирати варіанти. Єдине, що цікавило, а чи не програю я у кінці? 

Елевонда. І останнє. Ти прочитаєш щоденник зараз? 

Зараз? Я уважно подивилася на щоденник і відчуваючи невідомий порив, обережно протягнула до нього руку.