Розділ 16. Рада тебе знову бачити "ходячий щоденнику"

Елевонда. Я реально за ним засумувала. 

Брігель. Вже дуже хочеться дізнатися, що ж там ще було.

Елевонда. Спочатку це був один розділ і залишила попередню назву, щоб було зрозуміло Брігель. 

Я вирішила вести щоденник. Можливо, це дасть комусь користь, якщо я вирішу зникнути. Якщо оберу шлях тої Елері Ферд. 

І перше написане в ньому було. 

“Я перестала медитувати за методом Фарізе” 

Хоча насправді це був обман я просто стала робити це менше. Достатньо щоб не втратити навички і не зашкодити собі. 

Тиждень здавалося тягнувся вічність. Я ходила на пари, записувала лекції і відчувала як поступово мій стан стає якимось дивно апатичним. 

Наскільки, що це почали помічати всі. 

“Хочете розповім вам дещо цікаве. Як виявилося у нас в академії є своя примара. Я ледь серцевий удар не отримала, коли її побачила. Придивилася, а це наша Брігель.” 

А вона усе не вгомониться. Цього разу вона знахабніла настільки, що навіть залишила підпис – “Селестра. Ваша головна спостерігачка” 

Але з подивом усвідомила, що й злитися сил не маю. Ну і що це таке. Ніколи не страждала на осінню хандру, а тут на тобі. Раніше ж нормально реагувала на зміни. 

– Брі, є розмова, – одного разу сказала Дельфі тоном, який не терпів заперечення. 

– Гаразд, – кинула я з байдужістю, такою звичною для академії Суддів і такої неправильної тут. 

Вона потянула мене на кухню, де вже сиділи Сіетл з Корою і неочікувано Селестра. 

– Дякую, що допоміг, – тихо сказала я, – раніше не мала нагоди. 

– Завжди, будь ласка, – кивнув він, та на його обличчі не було звичної загадкової усмішки, – але не хочеш розповісти, що з тобою трапилося? – запитав він, змірюючи мене пильним поглядом. 

Я відчула себе дещо не комфортно. І лиш подивилася питально на Дельфі, наче шукаючи дозволу. Натомість вона махнула рукою, щоб я сіла. 

Примостившись скраю біля дверей, щоб була можливість чимшвидше втекти стала чекати на події, які трапляться далі. 

– Ми такі як і ти, – нарешті важко зітхнувши відповіла Дельфі, – тобто можемо пам'ятати усі реальності в які подорожували. Тобто версії, нашої реальності, якщо ще більш точно. 

Я вражено подивилася на неї. Дихати стало важче і я відчула, що здається не можу ковтати. 

Кора підсунула мені склянку з водою, яку я вдячно прийняла. 

– Чому ти не сказала відразу? – запитала крижаним тоном, ледве стараючись говорити так, щоб голос не тремтів. 

Чому ж ти обманювала мене, Дельфі? Як можна було зробити це з людиною, яка довіряла тобі більше, ніж іншим. 

– Дізналася лиш нещодавно…а вони, самі мене знайшли, – останнє вона протягнула дещо зневажливо. 

А я відчула полегшення. Ти не діяла за моєю спиною, а отже, усе гаразд. 

– Щодо тебе усі зрозуміли, коли ти втратила свідомість. А тепер дай чесну відповідь – ти ходила до Фарізе? – вона старалася говорити мяко, та насправді ледве стримувала злість і хвилювання. 

Важко зітхнула і склавши руки в замок сперлася на крісло. 

Усі дивлися на мене з таким поглядом, наче я якийсь злочин вчинила. Я відчула як горло чомусь стискає і здається я не зможу вимовити ні слова. 

Саме у цей момент двері відчинилися і у приміщення забігли мої три чи то колишні, чи ні подруги і Айзек. 

З того повідомлення якось не випадало нагоди зустріти його і тепер чомусь я відчувала ніяковість. Я ж можу вести себе як завжди? 

– Чого ви накинулися на неї? – заступилася за мене Флав, сідаючи поруч і потягуючись, – як же я втомилася…

– З поверненням, Брі, – це вже сказали Інна і Айзек. 

– Та я й нікуди не йшла, – не втрималася я, – завжди була й чекала, – посміхнулася з деякою гіркотою. 

– Вибач за це, – засмучено відповіла, Фіа, вмощуючись з іншого боку, – але тепер ми знову разом. 

“Так. А я збираюся вас покинути” 

– То що там у тебе справи з Фарізе? – знову запитали мене, але цього разу я відчула себе затишніше. 

Звична компанія – була осередком тепла і дому. І тепер ще важче було збрехати. 

– Я не могла потрапити у дипломну реальність, – нарешті відповіла, почавши здалеку, – ось чому вирішила, що крайній випадок настав і час ризикнути. Його медитації допомогли мені знову туди потрапити, ось і все, – пояснила я, опустивши більшу частину деталей. 

Вибачте, що не можу вам всього розповісти. Та є речі, які я повинна зберігати в таємниці. 

– Чому ж ти не сказала мені нічого? – з сумішшю дивних емоцій таких не характерних для неї спитала Дельфі. 

– Не хотіла тебе турбувати, та й не до того було, – тихо відповіла я. 

Ця розмова починала мені не подобатися усе більше й більше. 

– Та й це кураторка Ассін порадила, – докинула я. 

Погляди усіх стали здивованими і повністю враженими. 

– А професорка Ассін, часом нічого тобі не давала…для захисту, наприклад, – проникливо запитав у мене Сіетл, сперши голову на руку. 

І тільки зараз зрозуміла, що й справді. Пластинка. Про яку абсолютно забулася кинувши в сумку. Не може ж бути, що це…

– Предмет, який тримає ілюзію? – запитала я, хоч і не планувала робити це вголос. 

І взагалі адресувалося воно не Сіетлу, а Елі. От монте, тепер потрібно буде викручуватися як зможу. 

Елевонда. Вони взнають самі пізніше. Тобі й справді не варто говорити. 

Брігель. А це часом не через тебе у мене такий жахливий настрій. 

Елевонда. Наче ти без мене не зможеш. Ми самі псуємо собі життя і настрій навіть без допомогти інших. 

– Так, відповів Сіетл, – але звідки тобі це відомо? 

І як узагалі можна протистояти цим гарним салатовим очам. І як втриматися, щоб не розбовкати зайвого. Складно жах. 

– Та так, випадково натрапила, – протягнула я і о диво, навіть погляд не відвела. 

Прогрес таки до чогось дійшов.