Розділ 15. Час потрапити в архів.

Час невпинно наближався до півночі і я відчувала себе некомфортно. Йти чи не йти? Ось у чому полягало питання. 

І правду кажучи я дуже хотіла обрати саме другий варіант. Розповідали, що у цю годину Акажемія перестає бути звичайною і стає найнебезпечнішим місцем, яке тільки може бути. 

Елевонда. Може спробувати легальний спосіб? 

Тобто взяти пропуск? І справді чому б не піти туди вдень. Але ж  у тому сні пропуск я отримала через постійні звільнення. Отже пункт перший. Що ж персонажка Брігель починає роботу. 

Увесь наступний тиждень я страждала тим, що постійно запізнювалася на пару з магічної фізики. І що ви думаєте – нуль ефекту. 

– Може мені з ноги двері відкрити, – одного дня поцікавилася я в авторки. 

Втомлено сидячи на дивані. 

Елевонда. А не легше просто попросити. З того, що я побачила до тебе викладачі добре ставляться і якщо назвеш нормальну причину тобі його видадуть.

А так можна було? Така думка завжди приходить тільки тоді, коли підеш довшим шляхом, а потім розумієш, що завжди був простіший. 

Дочекавшись закінчення пари і поки всі вийдуть я відчуваючи не характерну для мене невпевненість підійшла до професорки і тихо, наче їла три дні тому прошепотіла. 

–  Марино Вікторівно, чи не могли б ви надати мені пропуск до архіву? –  попросила я, з найбільш милою усмішкою, яку могла використовувати. 

–  Дозволь поцікавитися причину, –  дещо строго глянула на мене, своїми занадто проникливими очима. 

Вони завжди нагадували мені про темні води якогось озера і здавалося, що вона теж якоїсь іншої раси як і багато професорів в академії. 

Надто довго над відповіддю –  не можна, але й відповісти потрібно рівним тоном. Щоб не складалося враження, що я вигадувала на ходу. 

Елевонда. Сама думай. 

–  Я…маю зустріч в архіві, –  вирішила піти у ва банк, –  якась невідома жінка подзвонила мені і сказала прийти опівночі. Але я не хочу ризикувати, тому згадала, що в одному з снів ви відправляли мене в архів за запізнення, –  чесно видала все я. 

Просто тому що, та незнайомка нічого не казала мені про те, що мені не можна нікому про це розповідати. 

–  А я все не могла зрозуміти, що це з тобою сталося останнім часом, –  ледь всміхнулася вона, поправивши окуляри, –  ти молодець, що не побоялася розповісти. Може мені супроводити тебе? 

–  Дякую, що хвилюєтеся за мене, та я вже чудово вивчила архів раніше, – відповіла я, побоюючись, що нічого не зможу знайти, якщо поруч буде хтось ще окрім архіваріуса і Ели. 

Вона кивнула. 

–  Я напишу тобі, коли пропуск буде готовий – прийдеш і забереш, –  тихо відповіла вона, встаючи з місця. 

–  Дякую, що вислухали і прийняли моє прохання, –  радісно сказала я і попрощавшись швидко побігла вниз, згадавши, що мені потрібно в їдальню. Пропуски пропусками, а їжа –  за графіком. 

Дельфі невдоволено чекала на мене в черзі. Прийшла б я на секунду пізніше мене чекала небесна кара. Віддихавшись я повернулася до дівчини на роздачі. 

–  Те що завжди, будь ласка! 

Отримавши наш обід і розрахувавшись ми вирушили на верх за свій столик. Дельфі поставила піднос на стіл і надзвичайно спокійно сіла на крісло. 

Я нажахано сіла навпроти неї. Так вона справді виглядала дещо лячно. І нагадувала мені одну персонажку. 

–  Нічого не хочеш мені сказати? –  вдавано виваженим тоном запитала вона, від чого я лиш поклала вилку на тарілку і поділивши котлету сказала. 

–  Вибач, що змусила тебе стояти в черзі замість мене і тягнути час, але це було надзвичайно важливе, –  насправді я не боялася Дельфі як можна було б подумати, –  Смачного! 

–  Смачного, –  буркнула вона таким тоном, ніби бажала мені вдавитися. 

–  Не сердься, старшо сестро, я більше так не буду робити, але справа ось у чому…

Я швидко ввела її у курс справи, опустивши деякі деталі, щоб вона менше за мене хвилювалася. 

–  Так я ж його маю, –  протягнула вона, дивлячись якимось дивним чи то обуреним, чи то розчарованим поглядом. 

Серйозно? І справді чому ж я не подумала про неї. Якщо раніше раптом щось завжди просила допомоги у тебе. Невже я…ні так не можна. У академії я в першу чергу мала покладатися на сестру, а тепер раптово щось собі вирішила…

От дурне ж. 

–  Вибач, не хотіла тебе обтяжувати своїми проблемами, –  тихо прошепотіла я чим викликала в Дельфі ще більш здивований погляд. 

–  Давай краще поїмо, –  підсумувала вона. 

І що я зробила не так? Чи навпаки правильно? Байдуже. Я з насолодою їла свій улюблений пиріг з гарбуза, радіючи що осінню він завжди є. Мабуть, тому це моя улюблена пора року. Бо тоді є усе, що я так люблю. А ще атмосфера, якоїсь містики, яка так і витає у повітрі. 

Запиваю соком і спостерігаю за Дельфі. 

У неї зовсім інші уподобання. 

Інколи мені здається, що вона взагалі не любить солодкого. У неї найчастіше можна побачити все як не з лимоном так з вишнями. Хоча останні я теж обожнювала. Мабуть, єдине на чому ми справді сходилися. 

Я ледь всміхаюся. 

День чудовий і сонячний. Усе спокійно і я маю смачну їжу, а ще нікуди не потрібно йти чи бігти. Мені подобаються такі моменти тиші і затишку. У них хочеться залишитися якнайдовше. 

Та час не можна зупинити. 

Часові петлі навіть, якщо й існують я в них не втрапляла. 

Та й минуле теж не повертається. 

Я дивлюся на годинник. Пара почнеться вже за три хвилини ,а це означає лиш одне…

–  Ми запізнюємося…–  промовляє Дельфі.  

–  На пару Сильфіда… –  це мало б бути шепотом, але навпаки виходить голосно.

Усі хто ще залишався на терасі зриваються з місць і спускаються вниз на ходу доїдаючи і ставимо підноси. Тепер час поспішати, щастя, що хоч аудиторія не далеко. 

Елевонда. Але ж ти не ходиш на цю пару. 

Брігель. Чекай. 

Я зупинилася на місці. Точно, я ж обрала зілля.