Розділ 13. Таймрімез

Минав тиждень, а нічого не відбувалося. Тільки от ніяк не могла зрозуміти чому всі кидають на мене дивні косі погляди. І що ж я вже вчудила такого, про що поняття зеленого не маю? 

Ще й авторка кудись запропастилась, коли так потрібна. 

Брігель. А скільки часу пройшло між написанням і викладкою цього розділу. 

Елевонда. У мене зараз 9 грудня, а тоді було 17 листопада. 

Брігель. Добре, що принаймні не рівно місяць. 

На другий я відчула, що наче знову проживаю одні й ті самі дні. І спогади, які так раптово почали з'являтися у моїй голові. Це так відчувається редагування книги? 

Не найприємніше відчуття я вам скажу. Події, які я не відвідувала, речі, які здавалося не робила тепер мали місце бути. Розмови, яких не було. І навіть люди. Тепер усе це відчувалося надто правильно. 

Але також було дуже боляче дізнатися, що про мене насправді думала Селестра. Навіть не здогадувалася, що це на вигляд невинне дівча – насправді таке стерво. 

Елевонда. Вибач, що залишила тебе. 

Це було вперше, коли я була настільки рада її чути. Та й, мабуть, вибачення – це все що хотіла. Отже, вона відчуває себе винною за те, що так вчинила зі мною. Я рада, що Ела це розуміла. 

Брігель. А де ти взагалі пропадала? 

Елевонда. Спочатку в нас був племінник і ще я писала книгу на інший конкурс. А на другий тиждень мала й справді дещо дописати у попередніх розділах. 

Правду кажучи, інколи мене нестерпно дратував її спокій і байдужість у будь якій ситуації. Інколи складалося враження, що вона ідеальна. Але це ж не може бути правдою? 

А ще у ній відчувалася якась штучність, наче у запрограмованого робота. 

Брігель. І скільки йому? І що за книга? 

Натомість задала нейтральні питання. 

Елевонда. Два з половиною. Надзвичайно мила і розумна дитина…але тільки не тоді, коли хворіє. А от книга – не думаю, що вона є у твоїй реальності. 

Брігель. А якщо знайду? Зробиш ставку? 

Елевонда. Якщо знайдеш, то зможеш сама вирішити долю лиходія – йде? Назва – “Тринадцята година” 

Брігель. Вже біжу шукати. 

Але зачекайте – я ж наче головна героїня. Вона мене, що обдурити вирішила. От лафрічче. Це слово означало шахрайка в одному з магічних світів, які я відвідувала. 

Елевонда. Знайди спочатку. 

Знайти правду кажучи було надзвичайно складно. Тринадцяті година була і не одна, але необхідною мені. 

Прогорнувши ще раз я зрозуміла, що вона весь цей час була на найвиднішому місці. 

Елевонда. Та ну серйозно? Мене ж не може бути у твоїй реальності. 

Брішель. От бачиш! Я змогла. 

Елевонда. Молодець. А тепер можеш сказати авторку. 

Зайшовши на сторінку я з подивом усвідомила, що й раніше читала книги тих, хто написав цю. 

Брігель. Еліс і Лисиця. 

Елевонда. Повірити не можу, що це вони. Думала, що більше не зустріну їх. 

Брігель. Ти писала про них. 

Елевонда. Так. І знайома з цими двома ще з коледжу.  

Вирішивши, що краще не розпитувати про це більше я зайшла в книгу, бо як виявилося не читала її раніше. 

Перше, що мені надзвичайно сподобалося це відлік часу замість розділів. От це й справді крутий прийом. Подумки поставила собі нагадування, щоб написати коментар. 

Але ще не встигнувши налаштуватися на читання одразу спіткнулася об знайомі слова у першому ж абзаці 

“Вечір тихо і повільно опускався на Таймрімез. Перше світило слабшало, але не зникало повністю. А інше підіймалося з-поміж хмар і дарувало легке фіолетове світло.”

Звичайні читачі не змогли б зрозуміти у чому тут підступ. Та й невпенена, що знали ці троє, коли написали. 

Але для мене Таймрімез і два світила звучали надто знайомо. 

Я зістрибнула з ліжка і почала ритися в шухлядах. 

– Та вашу ж тераформацію, де він в дельту дівся, – прошипіла я. 

Нарешті знайшовши потрібний записник я з полегшенням повернулася назад на ліжко і розгорнувши його почала шукати потрібну інформацію. 

Тенебріс – світ у якому знаходиться академія Суддів, являється демонічним світом, правителем якого є Люцифер, ну власне це й логічно. І у своїй реальності я добре знала куди йду, тільки чомусь у тій про цей факт вічно забувала. 

Елевонда. Таки все знаєш. 

А от Таймрімез – місто Часу і те яке було під протекцією Безоальда і Вендети у честь яких і були названі ті два світила. Чи точніше Езальде і Вендіз. 

Але справа у тому, що воно зникло ще дуже давно і ніхто не може дістатися до нього. 

Елевонда. У сенсі зникло? 

Брігель. За атмосферою наш час, а цього бути не може. Тут або помилка в хронології або ви як авторки знаєте більше. 

Я відкрила книгу, щоб можна було співставляти мої відомості і те, що написане тут. 

Ельвірейн Вайолет? Хранителька Часу? Але ж останнім був Елезарій. 

Елевонда. Тепер я зовсім нічого не розумію. Добре я, але Елсі в житті б не змогла написати неправдивий сюжет. 

Думаю…помилилися не вони. Я почала більш уважно читати далі, тому що на відміну від усіх могла побачити крізь текст. І навіть ті відсилки, які ніхто з них не збирався залишати. 

То ось, що таке ця тринадцята година. Від ілюстрації я навіть здигнулася. Не хотіла б потрапити у таке жахливе місце. 

– Що! Елай! – голосно крикнула я,  вражено дивлячись, то на текст книги, то на свої записи. 

От чого я не очікувала так це того, що його буде виставлено як позитивного персонажа. Ошизіти, просто. 

– Він же лиходій насправді. Його хотіли закрити там, бо його називають тим, хто зруйнував Таймрімез, – вражено прошепотіла я.

Елевонда. Не дивно, що я вважала його каламутним. 

О це так. Тим цікавіше було прочитати далі, щоб зрозуміти, що там відбуватиметься.