Розділ 12. 3. Трактувальниця

“На найвищій вежі Академії Снів

Живе Трактувальниця. 

Давня вона сама як сам світ

І знає більше, ніж будь хто 

Тому коли ти будеш у незвіданні блукати 

Вона почує тебе 

І відкриє прохід” 

Із архівів Академії Сновидінь”

Ще однією легендарною особистістю в нашій Академії про яку усі чули, але ніхто не бачив була Трактувальниця. 

Та я мала таємницю про яку нікому жодного разу не розповідала. Я була добре з нею знайомою. Якщо усі інші могли лише перешіптуватися і висувати теорії, то я мала відповідь на усі їхні запитання. 

Та не мала права розповісти. 

А ще архів частково обманював. Вона не жила у вежі. Я підбігла до сходів, які вели в підвал і переконавшись, що ніхто мене непобачив обережно спустилася вниз. 

Потім пройшла до непримітних дверей і тихо постукала. 

– Це я Брігель Амаль, – прошепотіла, після цього почула як двері зі скрипом прочиняються. 

Прошмигнула всередину і вони відразу зачинилися. 

Трактувальниця ім'я і вік якої навіть я не відала, була вже давно не молода жінка, але й старенькою бабусею вона не виглядала. 

– Вітаю, – схилилася я в шанобливому поклоні і повільно опустилася на м'яке крісло поряд з нею. 

– Що привело тебе сюди, дитя? – запитала вона з теплотою у голосі. 

– Сни, я б хотіла, щоб ви пояснили мені дещо незрозуміле у них, – попрохала я, вмощуючись зручніше. 

Вона магією прикликала для мене чай заварений з трав, який був для мене найсмачнішим. 

Хоча не міг зрівнятися з тим, який робила моя матуся. Як шкода, що я ще невідомо коли зможу знову його спробувати. 

Елевонда. Вибач, що запитую, але справді цікаво, що з нею сталося?

Брігель. Її посадили у в'язницю за те, що вона не робила. 

Елевонда. І чому ти так впевнена у цьому? 

Брігель. Бо це правда, а тут я шукаю докази. 

Елевонда. У сенсі? Вона працювала у цій Академії? 

Брігель. Саме так.

Я зітхнула, стараючись відсунути їх на задній план. 

– То що ж тобі наснилося, – привернула мою увагу вона і я розповіла їй про все, що мене турбувало. 

Для мене вона давно стала кимось на кшталт психолога і чомусь я їй щиро довіряла. 

– Он як, – протягнула вона задумливо, – думаю тобі хоче відкритися щось приховане. Будь обережна, моя мила. Не хочу, щоб ти постраждала…як твоя мама. 

– Що? Вона дізналася щось заборонене? – перепитала я. 

Вона неохоче кивнула. 

– Що саме? – з натиском запитую, відчуваючи що стаю ближчою до розгадки. 

– Ректор. Вона зрозуміла ким він є насправді, але мені більш нічого не відомо. Справді Брі, – засмучено говорить вона. 

Я важко зітхнула. У цьому не було нічого дивного і я не могла просити більше. Єдине питання залишалося відкритим. Як моя мама змогла це дізнатися? Тобто, це очевидно – ми його бачимо лише декілька раз на рік, у кабінет пройти не можливо – логічно, що він каламутний тип. 

– Але як? – усе ж не змогла стримати відповідь.  

– Еларі Ферд, – прошепотіла Трактувальниця це ім'я так тихо, наче його не можна називати, – вона довіряла лише твоїй мамі, Брі і останні дні перед зникненням ходила як у воду опущена. Думаю у той день, коли Інгрід звинуватили у цьому. 

Здригнулася. Відкинулася на крісло ще більше і почала гріти руки чашкою. Увесь цей час мені було невідомо, у чому насправді полягає її злочин. Навіть мама не говорила мені, та й Трактувальниця відгукувалася неохоче. Наче мені було заборонено це знати. 

– Точно, – стрепенулася я, але одразу ж змовкла і відповіла тихіше, – то за, що ж її посадили. Адже я так і не дізналася справжньої причини. 

– Навіть мені це невідомо, Брі. Просто вона опинилася не в тому місці і не в той час. У неї не було алібі і неспростованих доказів. Ось так і вийшло. 

Тоді…Здається я починала розуміти, та цього було все ще недостатньо. 

– Правду кажучи, одного дня я прокинулася в іншій реальності, де бачила  щоденник Еларі, чи можуть відповіді бути там? – запитала зовсім інше від того, що планувала спочатку. 

– Може бути, – погодилася вона і у її очах промайнуло щось незрозуміле. 

Я відчула як мені стає некомфортно. За увесь цей час так і не зрозуміла ставлення Трактувальниці до мене. Хороше чи все ж погане. 

– Я маю йти, – тихо відповіла і встала з крісла. 

– Не хочеш залшитися…

Та я зупинила її жестом руки і лиш кинула на прощання. 

– Сподіваюся ви якнайшвидше визначитеся з тим на чиєму ви боці, – прошепотіла тихо. 

Двері за мною важко зачинилися.