Розділ 12.2 Фарізе

Спустилася сходами на перший поверх і пройшовши прямо постукала у дещо непримітні коричневі двері. Мабуть, лише цим вони виділялися на фоні стін. 

– Заходьте, – почула я голос чоловіка, якого була б рада ніколи не бачити.

Якщо ви думали, що він виглядав як класичний божевільний вчений, то ні. На вигляд менш, ніж тридцять років з волоссям заплетеним в дреди. 

І кабінет його не був схожий на лабораторію, де проводять досліди. Це більше було схоже на студію. У вільний від роботи час, якої в нього було небагато він створював музику. Мені було відомо, що він виступає на деяких заходах в Академії. 

Подейкували навіть, що колись грав у гурті. 

Я завмерла на порозі, не знаючи, що мені робити далі. 

Фарізе виконував партію на гітарі, одночасно додаючи щось на своєму комп'ютері і перевіряючи чого не вистачає. 

Це було дивно стояти так просто і все ж мелодія була занадто гарна, щоб її переривати. 

Це заспокоювало. 

Та все ж я мала питання. Невпевнено ступивши крок вперед я підійшла до синтезатора і провела рукою по клавішах. 

У одній реальності я навчилася на ньому грати. 

Руки вміло підлаштовувалися під мелодію, пальці літали натискаючи там, де потрібно і на деякий час я навіть забула навіщо прийшла. 

Це було дивно, весело і правильно. 

Згадалася мені моя улюблена дорама “Скляне серце” тільки там героїня грала на барабанах, а я так і не змогла їх опанувати. Чекайте, а не звідти це я часом  почала грати пісню. 

– Брігель? – здивовано підійняв на мене погляд Фарізе, – не скажете, що це ви грали?

– Та так, – махнула я рукою, – більш цікаво чому ви тут, не уявляю чому ви вибрали…

Я обірвала свою захоплену тираду, згадавши розмову з Сильфідом. 

“Це через неї ви приховуєте” 

– Вибачте, я мабуть лізу не у свої справи? – опустила погляд в підлогу я і відійшла, знайшовши місце де сісти, – я мала два дивні сни і тепер зовсім нічого не розумію. 

Він підійняв погляд на мене у ньому не було ні краплі смутку. Навпаки на мить там пропливло щось незрозуміле схоже на цікавість. 

– Пройдіть за мною, якщо не боїтеся звичайно, панно Брігель, – ледь всміхнувся він і коли він встав ланцюги на його одязі задзеленчали. 

Він натиснув на вмикач світла і я з подивом зрозуміла, що кабінет стає абсолютно звичайнісіньким. 

– Нікому не потрібно знати, що я роблю тут насправді, – змовницьки сказав він, а я прикрила рот рукою, стримуючи сміх. 

Наче він тут вбиває когось чи ще щось кримінальне. Що поганого в музиці? 

– А тепер нам час, – весело сказав він і провалився кудись вниз. 

У наступну мить підлога піді мною провалилися і я з надзвичайною швидкістю полетіла вниз. 

Ну точно як Аліса в Країні Див. Сподіваюся унизу мене чекає м'яке приземлення, розбитися насмерть не було в моїх найближчих планах. 

Через трохи я зрозуміла, що не падаю далі так і зависши у цьому темному просторі. Світло освітило прохід і я побачила, що стою на якійсь дивній платформі. 

– Що це таке? – обурено перепитала я. 

– Ви ж усе бачили Брігель і ніхто не заважав вам просто піти, чи не так? – проникливо перепитав він. 

– Ви й справді божевільні, – констатуючи факт, важко видихнула і пішла слідом за ним, – що це взагалі за місце лікарю Фарізе і де воно знаходиться? 

– Платформи? Я б теж хотів дізнатися чому саме вони? – безневинним тоном поцікавився він, але зрозумівши, що я не в темі пояснив, – це ваша підсвідомість. 

Я озирнулася довкола нарешті починаючи усвідомлювати. Простір у якому на перший погляд не було нічого, окрім темряви і цих дурних платформ на які потрібно перестрибувати, виявився значно цікавішим. 

Від мене йшли наче щось типу ниток. 

Пам’ять, яка ділилася на спогади, знання, серіали, музика і усе інше. 

Сни, які були схожі на хмаринку. 

Критичне мислення. 

Риси характеру. 

Емоції. 

І ще безліч ниток тягнулися до різних понять створюючи справжню мережу чи павутину з них. Це було настільки дивовижне видовище, що я й не одразу згадала про зайвих людей у цій ідилії. 

– Як я сюди потрапила? – запитала з цікавістю. 

– Через стрес ви змогли провалитися сюди. 

–  І чому ви…– додала і перевела погляд на свого супутника. 

– Я? – перепитав він з поглядом як наче він кіт, – самі надали дозвіл і забули, – протягнув він ображено. 

– Це тоді, коли грали…тільки не кажіть, що спеціально…

– Бінго, – задоволено сказав він. 

Я підняла руку, готуючись до того, щоб вдарити його, але він граційно зістрибнув кудись вниз. 

– Не відставайте, Брі. 

От же нахабний котяра! Точно прибю, коли наздожену. Фарізе відносився до рідкісної для нашого світу раси – перевертнів. І був чи леопардом чи гепардом чи ягуаром. Коротше, кимось з родини котячих. Власне не важливо, їх усіх об'єднує нахабство. 

Я швидко побігла вперед, не бажаючи так легко програвати. 

– У вас й справді чудова фізична підготовка, – його тон прозвучав дещо налякано і захоплено, коли через декілька стрибків я вже була поруч. 

Дивлячись з траєкторії він вів мене до острова під назвою Сприйняття. 

Неочікувано, я думала, що ми тут заради спогадів чи снів. Цікаво, що буде далі, бо тепер зовсім не могла передбачити розвиток подій.  

– Це через вас, – раптом сказав він і я з нерозумінням глянула на нього. 

“Я не можу читати ваші думки” – невдовлено надіслала йому телепатичне повідомлення. 

– І знову забули, – протягнув він, – може поки ми тут залатаємо вашу пам'ять, – і одразу замовк, коли я вже по справжньому його вдарила ще поки він говорив. 

1.1. 

– Ви хотіли спитати чому я не займаюся музикою, а стирчу в цій дірі і думаю зараз вам цікаво чи справді я лікар, – озвучив усе він, реабілітуючись в моїх очах. 

Я кивнула, пильно подивившись йому в очі. 

– Моя професія – нейрохірургія, і це справді те що мені подобається, але також я паралельно завершив і консерваторію.