Розділ 8. Я чогось не знаю?

Елевонда. А ти щось взагалі знала? 

Брігель. Але ж ви й уїдлива людино, авторко. 

Елевонда. Яка вже є. 

Сонячні промені пробивалися крізь штори і я повільно прокидалася. 

Перше, що я зрозуміла, коли розплющила очі – мені снився абсолютно звичайний сон. 

Та й будильник точно не дзвонив, я потягнулася рукою до телефона і з подивом побачила, що зараз лише восьма. Ну й чого кожного разу, коли неділя завжди потрібно прокинутися раніше. Важко зітхнула. 

Уперше, починаючи з того часу, коли я почала мандрувати у снах і це було напрочуд дивним. Потрібно не забути звернутися до кураторки як тільки піду завтра на пари. 

Що як я взагалі не потраплю назад у ту реальність. 

Елевонда. Не панікуй раніше часу. Це була лиш четверта чи третя частина книги. 

Брігель. Це були “найкращі” слова підтримки, які я колись чула. 

Елевонда. Я ж від щирого серця, а ти…

Хоча мені так і так потрібно туди піти, щоб відзвітувати за перший тиждень, який там прожила. О точно, я ж зовсім забула заповнити щоденник спостережень. 

Комусь прийдеться просидіти до ночі, щоб його заповнити. 

Елевонда. Та ну так не цікаво, краще у той самий день, що здавати. 

Брігель. Я вчуся на помилках. 

 Вийшла на балкон, щоб зрозуміти яка сьогодні погода. Останні дні було сонце і навіть не потрібно було одягати плащ. 

Я підійшла і відкрила шафку, обираючи потрібні речі. Хоча з моєю прискіпливістю мені зовсім нічого не подобалося. От же ж та вічна проблема – багато всього, а все одно вдягнути немає нічого. 

– Брі, – покликала мене Дельфі, що я ледь не підстрибнула від несподіванки, – чому так рано встала? 

– Вихідний, – лаконічно зазначила я, – як говорять закон жанру, – сумно всміхнулася. 

– Так, навіть краще, – не поділила моєї думки вона, – чим швидше виберемося тим краще, – з хитрою усмішкою сказала вона. 

– Купимо усе найкраще, – підтримала її вже з більш покращеним настроєм. 

Мені подобався шопінг і я завжди чекала якісь події, які дозволяли ходити магазинами. 

Ми швидко зібралися і вирушили в торговий центр. Людей сьогодні було більше, ніж завжди, але ми вже звикли до цього. 

– Почнемо?

– Почнемо, – відповіла Дельфі з азартною усмішкою, – хто перша? 

– Цього разу мала бути я, – зазначила з тріумфом. 

Вона кивнула. 

На фестивалі я хотіла бути в сукні. Джинси, спідниці і кофти асоціювалися у мене з повсякденням, а от сукня – це було свято. 

А ще хотілося чогось яскравого. 

– Як щодо цієї? – звернулася до мене сестра. 

– Занадто бліда, – фиркнула я, – а наступна, яку ти покажеш буде за темною. 

– У нас різні смаки, – співучим тоном зазначила вона. 

Я важко зітхнула, перебираючи одяг, а коли бачила відтінки блакитного чи фіолетвого у мене вже сіпалося око. Це були мої улюблені кольори раніше, але через академію я вже на них дивитися не могла. 

Зрозумівши через що у мене така реакція Дельфі потягнула мене у інший бік. 

– Глянем, щось для мене і підемо, добре? – запитала мене і я з радістю погодилася. 

Пройшли на інший бік. 

– Як щодо цього? – запитала з лукавою усмішкою, – не хочеш приміряти? 

Я вказала на скромну сукенку бузкового відтінку. Вона була не погана, але явно не стиль Дельфі, яка завжди обирала тільки темні кольори. А з яскравих могла визнати лише бордовий. 

– Це помста, – глянула на мене насмішливо. 

– А якщо так? Ти ж робиш так само? – уточнила вже давно відоме. 

– А ми б мали допомагати одна одній, – протягнула і швидко проглянула увесь одяг. 

Її погляд означав – “нічого вартого уваги” 

Ми пішли в наступний магазин. Далі справи пішли трохи краще. Ми купили собі деякий одяг, але на фестиваль не було нічого і це дещо засмучувало. Та я не втрачала надії купити собі сукенку. 

Елевонда. На прокат візьми, на крайній випадок. 

Брігель. Гадаєте, що це має сенс. 

Елевонда. Ну або в інтернеті чи взагалі на замовлення. 

Брігель. Дякую. А як щодо торгового центру, я ж можу знайти тут сукню.

Елевонда. Це несправедливо, що ти хочеш, аби я тобі просто написала все. У тебе взагалі то Дельфі є. 

Ясно. Сама, то сама. 

– На крайній випадок і справді можна взяти на прокат, – протягнула дещо засмучено. 

Правду кажучи, в декількох магазинах я таки приміряла сукні, тому завжди можна повернутися. Хоча усі знають, що якщо не купити щось одразу велика вірогідність, що цього так і не станеться. 

– Це останній. Ходімо, – з ентузіазмом сказала Дельфі. 

Здається мені потрібно виправитися. Я люблю шопінг, тільки тоді, коли щось купую. 

Ледь пленталася за Дельфі від того, що ноги боліли. Прослизнувши у магазин я завмерла.  Він був, наче не з цієї епохи, чи що? Одяг був стилю, який нагадував вінтажний. Невпевено пройшли в глиб зали, не побачивши ні продавця, ні консультантів. 

– А тут атмосферно, – прошепотіли ми водночас, невпевнено переглядаючи одяг. 

Кольори були теж незвичними, наче переливалися, хоч не було від чого. 

– Ця непогана, – прошепотіла Дельфі, – приміряєш, – якось благоволійно. 

Я ж завмерла на місці. Нарешті згадуючи. 

– Дельфі, нам треба забиратися звідси Дельфі, – прошепотіла я, хапаючи її за руку. 

– Ти чого? – запитала вона здивовано. 

– З вами все гаразд? – запитала дівчина нашого віку, – ви раптово знепритомніли. 

Ключ – втрата свідомості. І тепер зрозуміло, що це правило діє на дві реальності. 

Повірити не можу. Магазин був цілком звичайний і одяг тут теж був непоганий. Я швидко знайшла те, що мені сподобалося. Ще й серед всіх розмірів мій був єдиний. 

Задоволені покупками ми направилися в кафе. 

Просторе і затишне приміщення. Гарний і мінімалістичний інтер'єр. Людей, на щастя було не так багато як можна було подумати.