Розділ 6. Пробудження.

Я знову прокинулася від будильника, але сьогодні мені хотілося вимкнути його і спати далі, а не йти на пари. 

Повернулася на бік, щоб побачити погоду за вікном. Краще б дощ йшов, а не це яскраве сонце, наче зараз літо чи пізня весна. 

Елевонда. Заздрю. У моєму місті майже весь час було холодно. 

Брігель. Співчуваю, але я б з радістю обмінялася. 

Елевонда. А так можна?

Брігель. Знати б як. 

І хто взагалі склав такий дурнуватий графік, субота, а в нас фізична підготовка. Не хочу нікуди йти! 

– Якщо ти не встаєш, то я перша в ванну, – почула голос Дельфі, яка неохоче висовувалася з під ковдри. 

А ні, існують три речі, які можуть змусити мене піднятися з ліжка за три секунди. 

– Я перша! – побігла на ходу взявши потрібний одяг. 

От що, а віддавати свої місця я не любила і навіть Дельфі не має права не дати мені побути в душі. 

Елевонда. А дві інші речі. 

Брігель. Чайник який кипить і пара, яка має початися через декілька хвилин. 

Елевонда. І ще їжа, яка готується. 

Брігель. Точно. 

Десять хвилин. 

Двадцять хвилин. 

Півгодини і на цьому моменті терпінню Дельфінки приходить кінець. 

– Люба моя Брігель, я теж хочу побути в душі довше, може зволиш уже прийти сюди. 

Роблю вигляд, що не чую. А потім згадую, що реально ще не брала гель для душу. 

– Один момент, – кажу я, що насправді означає дуже багато дій за секунду. 

Витираюся, одразу одягаю форму, чищу зуби і вмиваюся, після чого швиденько вибігаю. Місія виконана. Тепер потрібно застелити ліжко і дозволити собі помедитувати поки Дельфі не вийде. 

Розчісувати волосся я навіть не стараюся. Тільки ще більше заплутаю. 

Вона виходить ще через півгодини. 

– Знаєш, що найкраще у цій країні? – це риторичне питання, тому я лиш підіймаю погляд на неї в очікуванні відповіді, – душ. 

Я киваю. А ще гуртожитки для студентів магічних академій неймовірно зручні.  Вона зітхає дивлячись на моє волосся і жестом вказує на табурет біля столу. 

Я зістрибую з ліжка і сідаю перед нею. Вона бере гребінець і починає обережно розчісувати. Їй би в магічних перукарів піти, а то такий талант пропадає. 

Далі збирає моє волосся разом і зв'язує його у хвіст. 

– Дякую, Дельфі, – з усмішкою відповідаю я і додаю, – на вихідних кава з мене. 

Вона киває і робить хвіст собі. Ми беремо сумки у яких потрібні речі і виходимо. 

– Шкода, що цю пару не можна прогуляти, – говорить Дельфі тихо, тому я не зважаю на це. 

Мабуть, вона не хотіла, щоб я почула. Хоча я була повністю з нею згодна.

– Йдемо? – натомість запитую у неї, на що вона киває. 

Фізична підготовка була єдиною парою, яку ми проходили не в академії, а тут на землі. Біля наших гуртожитків був спеціальний парк, для цього випадку у який зараз всі невдоволено і вкрай неохоче йшли.

Перекличка. 

Десять кіл. 

Далі вправи. 

І останнє нормативи. Я полегшено зітхаю, коли здаю все і можу повернутися на своє місце. 

Чи точніше хотіла, бо не встигла я дійти декілька кроків до лавки як нас викликали назад. 

Елевонда. Вирішила не сипати собі сіль на рани і не розписувати цей непотрібний предмет. 

Брігель. Та чому одразу. 

Елевонда. Не зважай, у мене просто психологічна травма. Ще й перша викладачка була така, що їй взагалі не можна когось вчити. 

Я відчула, що її аура змінилася. Ненависть? Точно ні. Щось інше, але не зрозуміле. Я все ж не втрималася. 

Брігель. Розкажи. Цікаво ж. 

Елевонда. Та що розповідати. Спортзал невеликий, два чи три класи разом і волейбол, який завжди грали і м'яч міг легко прилетіти в голову. Ах точно, я була в окулярах. І чесно дратувало, що я була змушена їх знімати. 

Брігель. Тепер розумію. То як ти вирішила проблему?

Елевонда. Якщо ти вчилася у школі і не втекла з жодного уроку, ти провчилася даремно. А цей недопредмет підходив для цього просто ідеально. 

Я усміхнулася. Чомусь завжди відчувала себе за таке дещо винною. 

Брігель. І все було так погано?

Елевонда. На початку, ні, та й в дев'ятому класі вона вже не викладала. Але страх залишився. 

Це відчувалося якось сумно. Повернувшись назад я стала поряд з Дельфі, на щастя наш ріст був однаковим, поруч стала Інна, а за нею Фіона і Флаверлі, а тоді вже й інші дівчата. 

Вишикувавшись в лінію ми почали чекати наступних слів. Ейзірен Фьомельше, був з раси світлих ельфів і я й уявити не могла чому життя занесло його аж сюди. Може його вигнали з Анвієренту?

Мабуть, через його зовнішність, яка була звичайною. Тільки волосся довше і очі більш яскраві, хоч і надзвичайно втомлені. Та й виглялав він немолодо, як я завжди уявляла ельфів. 

Без сліз не подивишся, якщо коротко.  

– На фестивалі будуть спортивні змагання. Виграєте – отримаєте залік автоматом і додаткові призи. 

Усі пожвавлюються. Це справді хороші новини. 

– На цьому все. 

Він робить ще раз перекличку, щоб перевірити чи ніхто не злиняв раніше часу і відпускає нас. 

Хочеться побігти взяти речі і чимшвидше назад в гуртожиток. 

– Брі, зачекай, – чую голос Інни і обертаюся. 

У цій реальності ми незнайомі. Чи точніше перекинулися між собою словами відсили декілька разів. 

– Так? 

– Ми зараз маємо йти готувати академію до Фестивалю…ти з нами, – невпевнено дивиться на мене і коситься на Дельфі, яка перевдягає кофту прямо тут. 

– Авжеж. Як це усі веселощі і без мене, – я дозволяю собі тон, який не має права на існування тут, – тільки Дельфі покличу, – тихо відповідаю, розуміючи що зробила щось не так. 

Я не маю дозволяти поведінку нехарактерну для цієї реальності. Це небезпечно.