Справа 3.2 Інес Вельформі

Більше нічого сказати не встигнула, бо в залу пройшов запрошений гість, а це означало одне час уважно слухати.  

З того, що мені було відомо виступити мав хтось важливий у нашій галузі, але я й подумати не могла, що це буде Фінеас. 

За здивованим поглядом Тоунса я зрозуміла, що він цього теж не очікував, ну або ж прикидається, щоб мене не образити. 

– Тримайся, Брі, – на мить стиснув мою руку, – це усього лиш на годину може трохи більше. 

Я вдихнула і кивнула. 

– Спробую, – хоча це слово далося мені важко і підійняла погляд на сцену. 

Я зможу. Просто зроби вигляд, що перед тобою хтось інший, Брі. 

Він вийшов на сцену як справжній аристократ. У його рухах відчувалася велич і впевненість. Кожного разу, коли бачила його відчувала важкість і запаморочення, ніби у погляді його пильних срібних очей було щось ще. 

Але я завжди не зважала на це. 

– Вітаю шановану ректорку Асін, професорів і студентів. Я випускник 28 го випуску академії Суддів – Фінеас Тоунс! 

Усі зааплодували я ж зробила це неохоче, тільки для того аби не викликати до себе небажану увагу. 

–  Це велика честь для мене знову стояти у цих дорогих моєму серцю стінах…

Та хто б говорив. Я ледь застукотіла пальцями по підлокітнику крісла, щоб хоч якось заспокоїтися. 

Але з його розмови усе ж можна було винести дещо корисне. Те що читалося між рядків цієї мотиваційної промови. Ми можемо покарати невинних. Або відпустити тих, кого потрібно було б відправити стражам. 

Стати суддею це не щось хороше, а надзвичайно складне поле битви. 

Я розуміла це все давно і була готова до цього. Це нормально. Усі, хто відносяться до цієї сфери не завжди діють згідно своїм переконанням. А інколи навіть всупереч їм обирають вигоду і гроші. 

От тільки…

Я вдихаю і видихаю, кладу руки на коліна і готуюся. 

Наступною частиною була питання. Вже хотіла підійняти руку, але Тоунс не дав мені цього зробити, поглядом змусивши мене мовчати. 

–  Який був найскладніший випадок? –  одна з однокурсниць поставила питання, а я внутрішньо напружилася. 

– Я часто говорю, що у мене немає жодної справи, яку б я не виграв, та одна таки була… – він робить паузу, яка нагадує мені театральну. Та його голос засмучений, – справа № 34/89/87-К Інес Вельформі.

Я щосили стискаю долоні. Так щоб відчути біль і не робити дурниць. Ця жінка моя мама і саме через це я зненавиділа його до глибини своєї душі. 

–  Я не зміг виправдати невинну людину і через це досі відчуваю вину. 

Його голос прозвучав щиро. Він продовжив тихо з прихованою втомою і шкодуванням. 

 – Це була надто заплутана справа і не було ні алібі, ні неспростованих доказів. Та я був впевнений у своїй правоті, – твердо сказав він. 

Ну звичайно, усі ж справи адвоката Тоунса завжди були виграшними, а тут така пляма на репутації. Дивно, як він ще взагалі про це згадує. Я підняла руку. Зараз або ніколи. 

–  Студентко Амаль? У вас є питання? – звернувся до мене він і я зрозуміла –  йому ж скоріше за все невідомо. 

Навіть у шлюбі мама не змінила прізвище і можливо дядько Тоунса справді не знав, що я її донька. Хоча це здавалося дивним? 

–  Мені цікаво, що сталося з нею далі?– стараючись звучати зовсім не зацікавлено, навіть дещо манірно, запитала я. 

–  Вона втекла, –  коротко відповів він, –  і ніхто досі не знає про її місцезнаходження, –  лаконічно зазначив. 

Полегшено видихнула. Інформація співпадає і все ж…щось не складалося. Але повернуся до цього пізніше. Зайві розпитування ні до чого хорошого не приведуть ще й викличуть непотрібні підозри. 

Наступні питання мене не стосувалися тому я спробувала слухати більш спокійно. 

Коли виступ завершився я відчувала себе так, наче вижатий лимон або риба яку кинули на сонце. Ні жива ні мертва, якщо коротко. 

– Дивно що ти запитала, –  почула я тихий голос Тоунса за спиною і здригнулася. 

–  Цікаво ж, –  стараючись не видати себе, відрізала я. 

І чому не подумала про те, що він легко здогадається. Не хотіла йому все розповідати, не хотілося відкривати це. 

–  Вона важлива для тебе, –  продовжив він ствердно. 

–  Я втомилася, –  сказала щоб закрити тему, –  якщо ваша ласка, лорде Реджинальде, чи не могли б ви залишити мене в спокої, –  з вдаваною ввічливістю сказала я, щоб приховати роздратування. 

–  Добре, –  усе ж здався він, –  як захочеш розповісти, ти знаєш де мене шукати. 

Я кивнула, ледь усміхаючись. Ми розійшлидся кожен у свій гуртожиток. Втомлено лягла на ліжко, не маючи сил, навіть переодягнутися. 

Ще один навчальний день завершився. 

Мені б варто було повчити щось, але очі самі злипаються і я не можу противитися цьому. 

Я посплю лише зовсім трохи, а потім…зроблю все, що не встигнула раніше. 

Елевонда. Мені все ще цей розділ не дуже подобається і хотілося б його розписати, але це не має ні часу, ні натхнення. Та й чим довше я щось редагую, тим більше мені перестає подобатися написане.