Справа 3. Навіщо демонологія в академії Суддів?

Я прокидаюся і моя голова розколюється. Скільки ж я випила вчора на зустрічі? У голові повний провал і я зовсім не можу згадати, що робила після прочитання щоденника. 

І ці провали були в мене не вперше. Але зараз потрібно швиденько привести себе в порядок. 

Я чую шум води. Дельфі? 

Ах точно…у мене ж нова сусідка тепер. Згадую зі смутком. Дістаю з тумби біля ліжка потрібні таблетки і запиваю їх водою. У голові поступово прояснюється і я повільніше, ніж завжди починаю збиратися. 

– Доброго ранку, – говорить Кліта, виходячи з іншого приміщення. 

– Ранку, – кажу на видиху і запитую, – я розповіла тобі про правила, бо зовсім не можу нічого згадати. 

Вона дивиться на мене з тривогою, а потім серйозним тоном перепитує. 

– У тебе часто так? Я маю на увазі втрати свідомості? 

Мить я дивлюся на неї з абсолютним нерозумінням, а потім усвідомлюю. Ні, якщо взагалі пропустила зустріч, то краще не натрапляти на очі…

У вхідні двері постукали. Один короткий, два довгих і знову один короткий стукіт. 

Ось і все. Щастя, що хоч переодягнутися встигла. Хоча зачекайте?

Я перевела погляд і зрозуміла, що спала в сукні, а отже, перша хвиля шторму мене омине. Відчинила двері і привіталася з ним у звичному стилі. 

– Ти вже зібралася? – запитав він. 

– Так, лише сумку взяти потрібно, а що? – не знаючи, чого очікувати перепитала. 

Тоунс дуже рідко приходив до мене аж до гуртожитка і зрозуміти в честь чого цей аукціон небаченої турботи не могла. 

– Останнім часом ти надто часто втрачаєш свідомість, – буркнув він, легенько схопивши мене за руку. 

Я вже готова була піти, але дещо згадала і обернулася до Кліти, яка застигла здивовано витріщаючись на цю картину. 

– То у вас справжні стосунки, а не фіктивні, – прошепотіла чи то прошипіла вона, – щодо твого питання, ти все мені розповіла і записала, – Кліта показала листок. 

– Це чудово, – зі спокійною душею кивнула я і швидко потягнула Тоунса на вихід з гуртожитку. 

Вже на вулиці, перевівши дихання я нарешті глянула на нього і з деяким наїздом перепитала. 

– Що це щойно було, дорогий мій Тоунсе? – проскреготіла я. 

Наче нічого не сталося, він поправив піджак і знову взяв мене за руку. 

– Хвилююся за мою милу Брі, – промовив він з ледь помітною лукавістю в тоні, – а ти навіть жодного разу не подякувала людині, яка не дає тобі впасти на холодну підлогу і доставляю тебе до гуртожитку всім ризикуючи, – я нажахано відсахнулася від його холодного погляду і надто вже спокійного тону. 

– Тоді в коридорі…це був ти, чи не так? – запитала з тривогою. 

Він кивнув. 

– Я…зі мною щось не так Тоунсе, – цього разу я сама наблизилася ближче, шукаючи у ньому підтримки, та й холодно на вулиці було, а я навіть верхнього одягу не прихопила. 

Він обійняв мене однією рукою, хоч навіть такий простий жест у нашому місті був заборонений. 

– Все добре, Брі. Все добре, – шепотів він, – ти можеш розповісти усе що тебе турбує. 

Це було небезпечно. Тоунс не проста людина і явно не хороший персонаж. 

Елевонда. І ти сумніваєшся у тому чи можна розповідати. 

Але він був єдиний, з ким я могла цим поділитися. 

– Я не знаю, що не так з моїм станом, але щоразу після цього я не можу згадати події, які відбулися після і кожного дня це стає на десять хвилин пізніше, – усе ж пояснила я і перепитала, – вчора я з тобою таки ходила? 

Він мовчки пройшов далі. Осіннє листя шурхотіло під ногами, але холодний пронизливий вітер руйнував усю атмосферу. Хоча у нашому місті взагалі не світить сонце. 

Він скинув своє пальто і накинув на мене. 

– Ще захворієш, – всміхнувся він. 

– Інколи ти буваєш надто ідеальним, – кажу замість подяки і додаю, – чи твоя мета, щоб я закохалася в тебе насправді? – з цікавістю і веселістю в тоні запитую. 

Моя тривога на трішки відступила. 

– А якби це була інша реальність, ти б подумала? – він повертається до мене і його очі зблискують cерйозністю, наче від моєї залежить все. 

– Авжеж, – продовжую всміхатися, наче нічого не сталося, бо здається навіть права не мала на іншу відповідь. 

– А в цій? – його тон змінюється на звичний. 

– Навіть якби захотіла не змогла, – мій тон рівний і абсолютно беземоційний, – та й узагалі, як для простого переведення теми ти надто серйозний, не думаєш? – запитую з легким натиском. 

Наші десять хвилин завершується. Ще трохи і ми будемо на порозі академії. 

Він забирає своє пальто і схиляється до мене ближче. 

– Ти була наче п'яна чи під наркотиками, – нарешті говорить правду він, – чи як наче лунатила. У будь якому випадку ти все усвідомлювала, але дивно. 

Я важко зітхнула. З цим потрібно щось робити, але до кого звернутися? Точно є ж ректорка, бо саме у її кабінеті я почула дивний голос. Попрощавшись з Тоунсом і вибудувавши план дій, я зайшла у аудиторію, де мала проходити перша пара.

Значення якої я ніколи не зрозумію, от навіщо у немагічній реальності вивчати демонологію. Може вони колись тут жили і тепер це…щось на кшталт данини минулому. 

Але навіть попри не розуміння, я вчила цей предмет так само старанно як і всі інші. 

Ми піднялися з місця щойно почули як двері відкриваються. 

– Добрий ранок, професорко Беатріс. 

Вона була найбільш ексцентрична серед всіх інших і від неї як і від професора Амаранте віяло чимось небезпечним. Чимось таким, що я починала сумніватися у все, що вірила до того. 

– Сьогодні ми повторимо те, що вивчили раніше, – сказала вона своїм дзвінким голосом, коли сіла на своє місце, недбало кинувши журнал на стіл, – отже, класи демонів? – запитала вона холодніше. 

Декілька рук піднялися. Це було легке питання, тому я чекала. 

– Студентко Лікоріс, – обрала вона. 

– F, D, C, B, A і S, – чітко відповіла вона, знаючи, що професорка не любить зайвих пояснень, коли вона не просить.