Справа 2.1. Клітемнестра

Клітемнестра ображено видихнула, але цього разу почала вже справді говорити по темі і я уважно слухала. Вона справді виявилася цілком обізнана в цьому. 

– Найбільше шуму викликала справа, яка сталася у нашому місті в 1827 році за земним календарем. Катаріна Рейміс і Фаріо Вальзер змогли добитися того, що їхій вирок не був виконаний. 

Але як? Думала, що мене нічого не здивує, але хіба коли тобі оголосять вирок, можливо вижити. Тільки втекти? Та це потрібно робити одразу, а не чекати. 

– Те що я скажу далі буде звучати ще більш неймовірно і незвично. Вони знищили свої серця, – сказала вона, чекаючи на реакцію оточуючих. 

Ніхто не мав що сказати. Адже це здавалося неможливим. Як узагалі можна жити без серця у прямому, а не метафоричному сенсі, якщо я правильно зрозуміла.

– Ти знову за своє, – привідкрив очі професор, – не було такого, Клетті. Тебе з попередньої академії за це вже вигнали, – важко видихнув він. 

Тепер зрозуміло, чому він зажди такий втомлений, мабуть, набридло рятувати молодшу від стражі.

– Але інші мене слухають, – твердо стоявши на своєму, сказала вона дещо ображеним тоном. 

Він задумався, а я сподівалася, що дозволить слухати далі. Він вказав поглядом на аудиторію, потім щось шепнув Клитемнестрі. 

Вона підійшла до дошки і швидко почала писати. Ну точно, голосування, оживилася я. Яке щастя, що ми могли самі вирішити. Вперше за весь час усі зробили це одностайно. Руки підіймалися одна за одною і він нарешті кивнув. 

– Тільки не шкодуйте потім як почуєте до кінця, – ледь всміхнувся він, – стирай і говори вже, цікаво до чого твоя вигадка дійшла цього разу, – глузливо мовив. 

Вона виконала вказівки і тихо продовжила. 

– Знищити серце – спеціальне закляття, яке давно було втачене в глибинах архівів. Знайти його у наш час здається справжнім дивом, чи точніше прокляттям, – вона зробила невелику паузу і продовжила тихо, – і потрібно дякувати всім вищим силам, що це неможливо. Бо знищення серця призводить до того, що ви все ще живете, але ваше серце стає кришталевим і закуте в ланцюги. 

Вона вклонилася усім і розповідь вже б мала вважатися закінченою, але після цього у її бік полетіли питання. 

– А що сталося з тими людьми, вони залишилися разом? – почула чийсь голос з останнього ряду.  

Вона кивнула і пішла на своє місце. 

– Це правда? – запитала я вимогливо, коли вона опустилася поруч. 

– Так, – твердо вимовила вона. 

Після цього пара продовжилася уже в звичному режимі, але усі ще довго не могли відійти від цієї божевільної історії, яка не могла бути правдою. Тому потрібно знайти якісь відомості того, чи не вигадала вона її і що сталося з тими людьми далі. 

Наступною парою було ораторське мистецтво, де ми вчилися говорити і не боятися виголошувати усе правильно і чітко. Для мене це було найлегше, що може бути. Я повністю перевтілювалася, коли починала говорити на публіку. 

Цю пару вів професор Ательші, якому здавалося було більше років, ніж нашій академії, але викладав він чудово. 

Елевонда. А скільки ж років академії. 

Брігель. Насправді років 400, я дуже перебільшила.  

Після цього я швидко побігла в їдальню і зайнявши місце почала уважно читати записку у якій було лише три слова. 

“Стережіться її, Брігель” 

Швидко сховала в рукав, коли почула чиїсь кроки. На щастя, це був лиш Тоунс, а не згадана в посланні. Якщо чесно я й сама здогадувалася, що моя сусідка щось приховує. Потрібно буде попросити дізнатися про неї більше.

– Я зайняла для нас місця, – відразу ж змінила свій тон, інколи мене лякало наскільки природньо я це робила. 

– Молодець, – похвалив він мене, сідаючи поряд і додав стишивши голос, хоч тут завжди майже порожньо, – по очах бачу щось потрібно, кажи вже, – з деяким хвилюванням запитав він. 

– Клітемнестра Вельмар, вона сестра нашого професора, але він і сказав мені стерегтися її, – я витягнула записку, показавши йому. 

Тоунс декілька митей переглядав її, наче там мали з'явитися якісь знаки, але зрозуміло, що це було єдине написане там. 

– Від сьогодні ні кроку від мене, – наказовим тоном сказав він. 

“Я й так постійно з тобою…”

– Але ж пари, ми не можемо бути на одних й тих самих, – невпевнено додала я. 

– Не хвилюйся, Брі, є ті, хто зможуть за тобою приглянути, – усміхнувся він. 

І чому я хвилювалася?  Це ж Тоунс, у нього знайомих вистачить скрізь, що вже говорити про якийсь там інший курс академії. 

– А кімната? – згадала я через деякий час, жуючи свій обід. 

Я як завжди скривалася. Єдине, що мені не подобалося у моєму світі – це їжа, чи точніше її відсутність в звичному розумінні. На відміну від земного світу у нас буквально купували емоції і саме так отримували їхню недостачу. 

Кожна емоція мала свій унікальний смак, але я мріяла, хоч раз спробувати щось інакше. 

Це й було ще однією частиною нашої угоди, Тоунс допоможе мені потрапити у Земний вимір. 

– Кімната? Ти завжди можеш переїхати до мене, – прошепотів він, і я ледь стукнула його ліктем. 

– Тоді мене загризуть твої фанатки, дорогий, – ледь розсміялася, мій настрій став дещо кращим, – та й хіба це не буде рахуватися втечею і вагомим доказом того, що мені відомо про її каламутність. 

Він подивився на мене інакше не так як завжди у його очах була серйозність. 

– Я можу бути за тебе спокійним. 

А потім приобійняв мене і швидко покинув їдальню. 

– І що це щойно було. Сподіваюся це не той дурний поворот сюжету, де виявиться, що це був не Тоунс, – прошепотіла я в порожнечу. 

Але на щастя, не думаю, що це було обманом, хоча розпитаю у нього все при зустрічі. Я все одно ще побачу його сьогодні. 

Остання пара була найнуднішою на сьогодні. Закони. А викладачка цієї пари Ізаріль Ферченгальт була найненависнішою для всіх. 

Тому що вона забагато вимагала…але нічого не робила для того, щоб ми якось засвоювали матеріал. А найгірше було, що ніхто не міг звільнити її через зв'язки, які вона мала.