Справа 2. Реджинальд Тоунс. Перша поява.

Можливо колись я до такого звикну, але точно не найближчим часом. 

Хтось знову тормошить мене за плече, наче нормальні способи розбудити завершилися. Хоча принаймні я повинна радіти, що ніхто не обливає мене крижаною водою. 

Темні стіни, вічно похмурі хмари і жодного променя сонця. Я неохоче дивлюся на ту, яка порушила мій сон. 

– Ти взагалі хто? – невдоволено запитую у дівчини, яка стоїть поруч. 

– Вибач, але ми запізнюємося, тому я тебе розбудила, – вона невпевнено мнеться, не знаючи куди подітися від мого різкого погляду, – а ще я твоя нова сусідка, – яскраво всміхнулася вона. 

То ось ким тебе замінили, Дельфі. Ще одна мила і мрійлива. Хоча яке у них взагалі було право тебе вигнати і так швидко знайти заміну!? Ненавиджу своє оточення. 

Вона більше нічого не говорила лиш тихо підійшла до своєї сумки і почала збирати речі. 

Я встала з ліжка і також почала швидко збиратися. Пари починалися о восьмій, а до аудиторії йти хвилин з десять, отже у мене залишилося лише скільки ж щоб зібратися. 

– Дякую, що розбудила, – нарешті змінила гнів на милість я, – мене звати…

– Я знаю, – перервала вона, – усі його знають. А моє Клітемнестра Вельмар, сподіваюся ми потоваришуємо. 

Елевонда. Ім'я я їй звичайно написала ще те.

Брігель. Не можу згадати звідки ми знайомі, але погоджуюся. Хоча її прізвище чиєсь нагадує.

Елевонда. Я допомогла тобі раніше, а тепер дякую за підказку. 

Я ледь не засміялася вголос з її слів. Мила моя, якщо вже знаєш, хто я, то й мала розуміти, що з іншими спілкуюся тільки в разі крайньої необхідності. Натомість відповіла дещо інше. 

– Авжеж, – погодилася і додала поки вона не вигадала зайвого, – якщо ти не будеш заважати мені і набиватися у справжні подруги, окей? 

– Гаразд. Я почула тебе, Брігель, – її усмішка стала надзвичайно сумною і складалося враження, що вона ось ось заплаче. 

Але сльози у мене завжди викликали співчуття, а не сміх. 

Я вийшла з кімнати і направилася на вихід з нашого непривітного гуртожитку, який знадвору нагадував закинутий будинок, а сама академія в'язницю. Хоча, де у нашому місті взагалі знайдеться гарні архітектурні будівлі. 

Алея допомагала налаштуватися на потрібний лад і подумки повторити щось на пару. Але сьогодні мене більш цікавило те, хто така ця Елевонда і як я можу з нею спілкуватися телепатично…у реальності, де це не кожному під силу. 

 – І про що ти задумалася, моя кохана Брі, – почула я глузливий голос за своєю спиною і його рука опусилася на мою талію. 

Реджинальд Тоунс. 

А я та, кому вкрай пощастило зустрічатися з ним. Саме його статус дозволив мені швидко пробитися на вершину ієрархії академії і робити усе що захочу. Єдине, що було б чудово, якби зовсім не прийшлося терпіти його присутність. 

Я одразу ж змінююся в обличчі і починаю грати закохану дурепу. У цій реальності не знайдеш кращої розваги, ніж ця.  

– Увесь ранок, про тебе Тоунсе, – на видиху говорю я і всміхаюся. 

– Справді? – з лукавою усмішкою запитує він, – я щось сумніваюся. 

Я не відповідаю і переводжу тему. Усміхаюся від того, що йому приходиться ходити швидше, ніж зазвичай. 

– То…чому ти тут? – зі щирою цікавістю запитую, а моя усмішка повторює його. 

– Маю для тебе подарунок, – відповідає він і витягує з сумки потріпаний життям щоденник, очікуючи на мою реакцію. 

Я з обережністю беру його в руки. Він абсолютно звичайний такий, яких безліч продається у канцелярській крамниці за рогом. Кручу в руках, шукаю приховані значення. Запитально дивлюся на Тоунса. 

– Він належить Дельфі, – тихо промовляє він і цього достатньо. 

З радісним вигуком обіймаю його, дякуючи за подарунок. Цей предмет коштовніший для мене за усі прикраси світу, які він з легкістю міг для мене купити. Моя усмішка цілком щира і тому я швидко її ховаю. Справжні почуття не можуть існувати у цьому місті. 

– Радий, що зміг зробити тебе такою щасливою, – після цього він схиляється ближче до мене і шепоче, – але за це з тебе буде одна невеличка послуга, мила моя. 

– Ти ж знаєш, що я не можу тобі відмовити, – прошипіла я, а вголос сказала інше, – тільки не кажи, що мені прийдеться з'явитися на жахливо нудній зустрічі аристократів, – кажу втомленим тоном. 

Він киває, а ми вже зайшли на поріг академії. Відкриває мені двері і пропускає всередину. Мимовільно здригаюся від холоду, який завжди тут витає, а очі повільно звикають до напівтемряви. 

– Я приїду за тобою, а сукню отримаєш раніше. 

– Добре. 

Ми проходимо коридорами з таким виглядом, наче це місце належить нам. Усміхаюся привітно, коли зустрічаю інших представників еліти, наче ми з ними справді хороші друзі. Але авжеж це не так. Я змушена була пристосуватися до таких умов, щоб вижити тут. 

І якщо чесно мені було байдуже як. 

– Я ще навіть не пішла, а вже починаю за тобою сумувати, Тоунсе, – мило посміхаюся. 

– Буду чекати на тебе ввечері, – тихо відповідає він, схиляючись ближче до мене. 

Я з насолодою спостерігаю за тим скільки заздрісних поглядів ловлю на собі і важко зітхаю. Знали б вони, що це мається на увазі сидіти в барі поруч з ним і страждати від смертельної нудьги, а потім засинати на ходу. Точно б не пропалювали мою спину доки я заходила. 

Я проходжу в аудиторію і сідаю на своє місце. Виставу завершено час підготуватися до пари. 

Першою сьогодні йде “Розгляд справ”

Це було цікаво, бо можна було дізнатися як їх вели раніше і що з них можна винести.

Професор Амаранте був тим кого всі обожнювали і боялися. Від нього завжди віяло небезпекою, але це не заважало більшості студенткам дивитися на нього закоханими поглядами. 

Ось і зараз він вийшов зі свого кабінету, який був поруч з аудиторією з таким виглядом, наче щойно прокинувся. Його зелене волосся спадало на плечі і навіть не було завязане в хвіст, а на нас він дивився таким втомленим і сонним поглядом, що мені його навіть шкода стало.