Розділ 1. 3 Архів і перевірка.

Архів знаходився у самому серці академії і являв собою кишеньковий простір у який потрапити можна було тільки з особливим дозволом. Я дістала з рюкзака перепустку від гарпії. 

Мить мене засліпило світло порталу, який вікривався і ось я вже стояла по інший бік. Ніколи не перестану захоплюватися цим величезним приміщенням, який здавався схожим на справжній лабіринт. 

Я підійшла до адміністраторки, щоб записати себе в спеціальний зошит і поставити підпис про свою присутність. За столом сиділа незнайомка. 

– Вітаю, а де пані Ганна? – здивовано запитала я. 

– Вона звільнилася, – не підіймаючи голови сказала дівчина, – від сьогодні я заміняю її. 

Що у такому випадку може бути? Скоріше за все переді мною зараз розгорталися події, які відбуваються на початку детективів. Ця дівчина, мабуть, має працювати під прикриттям, щоб щось дізнатися і над нами нависла небезпека. 

Ну або я надто багато передивилася і завчасно вигадую. Потрібно спостерігати за нею. Записавши потрібні дані я вирушила шукати потрібні матеріали. 

Проходивши між стелажами я брала усе що мені потрібно і вже готова була піти до столу, але помітила незвичний зошит чи що? Я обережно дістала і передивилася. Папір був не той який використовувався в архіві. Менше насичений магією і скоріше всього залишений навмисно. 

Я прогортала сторінки, але там були лише зовсім незрозумілі записи. Імена й дати. Що за дурня? 

А в кінці було написано те, що змусило мене прикрити рота рукою, щоб приглушити свій крик жаху. Зошит впав на землю з моїх тремтячих рук і я жбурнула його ще далі від себе і побігла петляючи між добре знайомими рядами. 

Подалі. Подалі від тих лякаючих слів. 

Елевонда. На твоєму місці я б забрала той зошит з собою. Не думала, що він ще стане тобі в нагоді? 

Брігель. Та знаю, якщо така річ трапилася мені то її не можна просто ось так залишати. Але я не готова. 

Елевонда. Нехай. Не змушуватиму, головне, щоб потім не стало пізно, як зазвичай буває. 

Вона права, але можливо я ще встигну це зробити. Але тільки не зараз і не сьогодні. 

Я впала на м'яке крісло і почала машинально все перебирати. Мені подобалося робити щось в архіві, така монотонна робота заспокоювала мене, допомагала відволіктися від усього, що мене хвилює. 

Але зараз думки раз по раз поверталися до тих слів. 

“Ви знали, що кожного дня ви прокидаєтеся в паралельній реальності?” 

Я не хотіла у це вірити. Якщо це правда, то до чого це може призвести? 

“Зміни настільки непомітні, що зрозуміти це важко. Але одного дня стається… – далі ж слова обривалися, наче той, хто писав дуже поспішав, – втекти…не…можливо…як би…не старатися. 

Втекти, але звідки? І якщо неможливо, то навіщо починати, навіщо старання, якщо це ні до чого не призведе, то який тоді сенс? Цікаво тільки, хто це написав. 

Елевонда. Ну точно потрібно було його забрати. 

Брігель. Зачекай…

Я злякано подивилася на стіл на якому зверху на манускриптах, які я прихопила лежав той самий зошит. 

– Мамо рідна…він що за мною прийшов. Прилетів? Господи, уже зошити сталкерити навчилися – перелякано прошепотіла я, виймаючи з сумки воду.

Руки знову тремтіли, тому я пролила трохи на форму. Але я все одно буду передягатися тому це не страшно. Спробувала заспокоїтися, але для початку потрібно було про дещо запитати. 

Брігель. Ти ж знала, спостерігачко. 

Елевонда. Не називай мене так, бо звучить моторошно. Але скажу чесно, що я схилялася до варіанту, що з зошитом ми попрощалися вже надовго. 

Вона зовсім не збиралася мені допомагати. Я навіть дещо образилася, але спостерігачі такі, що їй би це в останню чергу цікавило. 

– Ну дякую, зошите, що сам прийшов, може ще й відкриєшся на потрібній сторінці, – попросила з деякою іронією. 

“Спочатку вибачишся” – почула голос який невідомо належав чоловікові чи жінці. 

– Вашу ж тераформацію. У мене вже дах їде чи це справді зошит. 

“Я щоденник забутої студентки Академії, а не якийсь там зошит” – почула обурене в своїй голові. 

– Щиро перепрошую, – промовила я зовсім нещиро, але моя сяюча усмішка все перекрила. 

“Так значно краще” – почула вже точно чоловічий голос.

“То чому забутий?” – також перейшла на розмову подумки, усе ж це краще, ніж говорити самій з собою. 

“А це тобі потрібно буде дізнатися самостійно” – почула я глузливий голос і я з подивом побачила як він піднявся в повітря і полетів кудись прямо. 

Чекайте? Відколи це таке можливо. Я ж не можу зараз спати? День прокрутився в моїй голові і я побачила надто багато неспівпадінь. Але зараз потрібно взяти себе в руки і дочекатися вечора. 

Наступні години пройшли у виконанні завдання без відволікань. Коли я подивилася на свій годинник був час йти додому, щоб поїсти переодягнутися і вирушити на медитації. 

Я повільно піднялася з крісла і повільно пройшлася до потрібних стелажів, щоб поставити усе на місця. Переоблік було зроблено. Тепер потрібно буде здати копію і я вільна. 

Коли я виходила за столом адміністрації нікого не було взагалі і лампа теж не горіла. Вийнявши свою ручку я поставила підпис і час коли я вийшла. 

Дивно, але в академії вже було темно. І тільки тоді я згадала, що в архіві час тече інакше, аніж ззовні. 

Швидко побігла у медитаційну. 

– Ти запізнилася, Брігель Амаль, – почула я громовий голос викладачки. 

– Вибачте, – знітилася, – я була в архіві і забула про час, – тихо сказала, але через відлуння усе було чудово чутно. 

– Добре йди і сідай. Ми якраз розпочинали перевірку на реальність. 

Я подякувала і кивнула. Взявши каримат я сіла в позу лотосу і приготувалася виконувати наступні вказівки. 

– Що ж для початку простягніть руки перед собою і подивіться на них. Скільки пальців ви бачите? – запитала вона у нас.