Розділ 2. Гарпія і завершена помста.

Постукала і коли мені дозволили увійшла. 

–  Вибачте за запізнення, Марино Вікторівно, –  сказала я тихо. 

–  Проходь, –  кинула вона. 

От тільки, з її інтонації я зрозуміла, що сьогодні сон мені не світить і писати мені додаткові завдання довго і нудно. Що ж запізнення вона не любила. 

Я сіла поруч з Фіоною і переписавши потрібне почала слухати тему. 

– Усі ви знаєте, що найважливіше у сні розрахувати свій час, адже коли почуєте звук будильника маєте негайно прокинутися. Для цього існує одна найпростіша формула. 

Староста підійняла руку. 

–  Це щось з того, що ми вчили на алгебрі в школах? –  перепитала вона. 

–  Ні, на фізиці, –  з усмішкою заперечила вона. 

–  Даруйте? –  хоча погляди здивовані стали у нас всіх. 

Я старалася згадати щось, що могло б стати у нагоді в такому випадку, але зрозуміти не вдавалося. Час. Фізика. Сон. Погодьтеся, з математикою це поєднувалося значно краще.

Елевонда. Погоджуюся, це справді цікаво.  

Брігель. Хто ви, може уже скажете? 

Елевонда. Я авторка і спостерігачка. 

Брігель. Це цікаво. Спостерігачі можуть повністю відділяти історії від себе і лише за бажання вписувати у персонажів риси свого характеру. Але навіщо вам? 

Елевонда. Бо мені подобається шукати незвичні історії. 

– Думаю вам цікаво, що ж може поєднати ці три речі. Правильна відповідь – резонанс, –  вона зробила довгу паузу під час якої усі старалися зрозуміти чому саме це, –  біоритмів з будильником. Для цього, щоб це вирахувати…

Вона записала формулу на дошці, яку ми одразу ж переписали в конспекти. 

–  Що ж наступним ви повинні визначити…

Далі лекція проходить у звичному режимі. Через діалог з нами, відгадування чому та чи інша формула має місце бути. І на перший погляд вона здається чудовою викладочкою, яку ми справді поважали. 

Але була у неї інша сторона через яку кожен називав її не інакше як гарпія. Вона вичікувала кінця, а коли жертва була обрана…

–  Брігель і Дельфініум Амаль. Перша в архів, друга –  переписування. На цьому пару завершено, домашнє завдання отримаєте в телеграм каналі. Не забудьте зайти і подивитися, –  вона знову посміхається. 

–  До побачення, Марино Вікторівно! –  говорять усі і чекають на той момент, коли продзвенить дзвінок. 

Я вилітаю першу і стрімголов мчуся вниз туди, де знаходиться моє найулюбленіше місце в академії після архіву і бібліотеки. Авжеж це їдальня. 

Велике й просторе приміщення, наче це кафе. У першу чергу потрібно зайняти місця, я вписую наші імена у список віп клієнтів. Беру піднос і вилку. Стаю в чергу, яка ще невелика. 

Перша частина місії виконана, друга це розрахувати на що у мене вистачить кишенькових грошей. 

–  Боже, яка ж ти у нас швидка! –  важко дихаючи говорить Флав, найменш спортивна з нашої компанії. 

Через декілька хвилин після мене вони прибігають і стають поруч. 

–  Якби не я їли б ви вже вдома, –  самовпевненим тоном говорю я.  

–  Справді, –  з легкою іронією кидає Інна. 

–  Наша незамінна, Брі! –  усміхається Фіа. 

Що б такого взяти сьогодні? Дістала гаманець, передивилася. П'ятдесят гривень. Я роздивляюся все і моя усмішка поступово гасне. Що ж прийдеться побути в ролі бідної студентки поки не прийде зарплата з підробітку. 

–  Привіт, –  говорю я до моєї вже знайомої дівчини на роздачі, –  Мені, будь ласка, гречку і рибну котлету, два шматочки хліба і салат. 

Хоча може у мене ще щось на картці є? У мені все ж прокидається надія. 

–  І знаєш можна ще пиріг з гарбузом, –  усе ж не втрималася. 

Вона з усмішкою кивнула і простягнула мені тарілки з тим, що я замовила. Готово. Наступний пункт заплатити. Я проходжу на декілька кроків вперед, де мені пробивають усе. 

–  Добрий день. 

–  І тобі привіт Брі.

Зі мною завжди привітні, бо я постійна клієнтка, а ще саме це довзоляє мені доплачувати за їжу пізніше. 

–  Картка? Готівка? 

– А можна я завтра доплачу, –  з милою усмішкою попросила я, і хоч скільки б разів не провертала подібне все ще відчуваю ніяковість. 

–  Авжеж. 

Я простягаю гроші. Мені записують ті, які я винна. За мною дівчата платять за свій обід і ми вирушаємо вверх по сходах.  

Такі як ми є кимось на кшталт віп клієнтів нам дозволено знаходитися зверху. Щоб отримати цей статус потрібно безперервно щось купувати у шкільній їдальні увесь навчальний рік. Якщо ж пропустити, хоч один день відлік починається спочатку. Мені знадобилося два роки, щоб цього досягнути.

І ось подальші три роки частина цієї тераси наша. Прекрасний краєвид з висоти пташиного польоту, приємний вітерець і ідеальна атмосфера. 

Ми вмощуємося на свої місця і починаємо теревенити за як завжди смачною їжею. Хто б там що не говорив, але мені завжди щастило з їдальнями. 

– Могла б у нас попросити заплатити? – голос Інни дещо ображений, але я одразу ж її заспокоюю. 

–  Навіщо, мені ж і так дають. Не останній день навчаюся усе ж, – відмахуюся я. 

Терпіти не можу цю тему, бо складаю враження бідної студентки, хоча це не зовсім так. 

Далі ми мовчки доїдаємо страви бо часу не так і багато. Я беру навушники і вмикаю музику, мені потрібно щось послухати, щоб бути спокійною. Ми спускаємося вниз. Краєм ока помічаю Дельфініум і мене накриває злість. 

Сидиш собі спокійненько після того, що зробила зі мною. Я важко зітхнула, вона підійняла свій погляд на мене і посміхнулася насмішливо. 

Мабуть, мені потрібно перестати дивитися дорами і слухати ости звідти. 

Елевонда. Повірити не можу, що усе справді співпало. 

Брігель. Ти не вмикала спеціально? 

Елевонда. Перед цією було ще сім пісень. 

Тому що інколи хочеться бути як улюблені герої, які розкидають усіх праворуч і ліворуч.