Частина 1. Твоє серце розбите. Справа 1. Зникнення.

Коли я прокинулася Дельфі вже не було. І що ж це у ефермному лісі померло, що ти зробила це раніше за мене. Припіднялася на ліктях і зрозуміла, що ліжко акуратно застелене. 

“Дивно. А як же звичний безлад, який залишався після тебе?” 

Ти не любила докладати зусилль. А я так і не зрозуміла навіщо навчаєшся, якщо не бажаєш цього робити? Чи усе ж була причина про яку ти так і не розповіла? 

Я повільно встала з ліжка і з подивом оглянула напрочуд порожню кімнату. Босоніж спустилася з ліжка і почала відкривати, шафу з одягом і шухляди. Тут теж не було жодних речей. 

Нічого не розумію. Якби ти вирушила додому, то точно б сказала мені про це? Та й ми ж жили в одному будинку якби сталося щось з батьком чи мачухою мені б змушені були повідомити. 

Куди ж ти могла так раптово зірватися? 

Тремтячими руками відкриваю шухляду і вмикаю телефон. Давно вже цього не робила, батереї недостатньо для того, щоб можна було робити це, коли заманеться. 

Важко зітхаю і стискаю долоні від безсилля. Чому не можна вмикатися швидше!? 

Нарешті головний екран світиться і я стараюся пригадати чотири заповітні цифри. Та вмикала його занадто давно, щоб пам'ятати. Яку ж я дату обирала... Може спробувати ту, коли ми вперше зустрілися!? 

14.01

Я полегшено видихаю, коли все виходить. Наступним кроком знайти потрібний номер і сподіватися, що слухавку візьмуть. 

Через декілька хвилин, які тягнуться для мене як вічність чую приємний голос моєї мачухи, хоч і не називаю її так уголос.  

– Вітаю матінко, – через мовчання тепер мій голос звучав дещо хрипло, – Дельфі повернулася додому? – одразу запитую те, що мене цікавить. 

– Ти про що? – з нерозумінням перепитала, – вона має бути в академії. Я ж просила тебе слідкувати за тим, щоб вона навчалася як слід, – з натиском відповіла вона. 

– Тоді вибачте, що потурбувала, можливо я просто панікую безпричинно, – тихо мовила, виклик завершивши. 

Не хотіла знову слухати про те, що я їхня єдина надія.  А Дельфі…усього лиш мрійниця, яка нерозуміє реалій їхнього світу. 

Власне з останнім я й сама була цілком згідна. Що поганого у тому, щоб нічого не відчувати? Що такого жахливого, що карати тих, хто вирішив кохати когось? Навіщо страждати через якусь маячню? 

Краще слідувати системі і старанно навчатися, щоб у майбутньому стати Суддею Почуттів. 

І все ж…куди ти поділася, Дельфініум? 

Прийняла душ, ледве вклала в зачіску своє густе кучеряве волосся з яким без твоєї допомоги було дуже важко впоратися. Одягнула строгу форму і прихопивши сумку з підручниками і зошитами вибігла у коридор. 

На першу пару я ледве встигнула через хвилювання за тебе. За що могла б отримати покарання.

День пройшов, наче увісні, я машинально записувала лекції, відповідала на задані мені питання. Ти єдина причина, яка могла вибити мене з колії. 

Я записувала теорії у своєму блокноті, але жодна з них не здавалася вірною. 

– Студентко Амаль, ви лекцію слухаєте чи дурнею страждаєте? – звернулася до мене професорка Самсін. 

Я повільно закрила блокнот і підійняла на неї байдужий як і у всіх погляд. 

– Так я слухала. А що? – відповіла холодно тоном, наче вона хтось набридливий. 

– Тоді дай відповідь на питання, – вона задумалася, щоб вигадати для мене щось складне і продовжила, – що ти повинна зробити, якщо закохаєшся у когось? 

То це те саме її фірмове питання, яке деяких змушувало проявляти справжні еомції. Але не в мене. Можна авжеж сказати – що цього не станеться, та це не та відповідь, яка її влаштує. 

– Якщо таке трапиться, я повинна негайно вирушити в лікарню і випити спеціальні ліки, які знищать це непотрібне почуття, –  чітко і беземоційно промовила я, наче говорила про щось звичне і додала тихіше, – якщо ж це не допоможе, потрібно здатися в суд і чекати на власний вирок.

Та вона все ще дивилася на мене з насмішкою і очікуванням. 

– Або…– я небажала говорити третій варіант, не хотілося згадувати про сумне і все ж моє мовчання могло створити проблеми, – втекти у іншу реальність, – неохоче вичавила я. 

– Чудово. Ви як завжди підготовлені, – схвально посміхнулася вона і пішла до наступного студента. 

– А ти непогано впоралася, – почула я шепіт за спиною. 

– Як і завжди, – додалв якась дівчина. 

Імена моїх однокурсників так і не збереглися в моїй пам'яті. Тут не можна було створювати жодних зв'язків, щоб коли прийде час когось здати, не відчувати мук сумління. 

Шкода, що інші не завжди думали так само. 

Я встала зі свого місця і навіть не обертаючись вирушила з примішення на наступну пару. 

– Але ж і самовпевена, мабуть, і за людей нас не вважає, – почула холодний голос однієї з дівчат. 

– Ну, – протягнув хтось, – не звертайте на неї уваги, вона для нас вже втрачена. 

Я теж не буду зважати на те що ви говорите і залишуся вірною своїм принципам до самого кінця. 

Біля аудиторії стояли інші студенти, але чмусь ніхто не заходив всередину. Дивно. Я вже майже підійшла до дверей, коли мене зупинила дівчина з паралельної групи. 

– Там зачинено. 

– У сенсі? – не втрималася я, а обіцяла собі, що не буду ні з ким говорити. 

– Професор Сильфід раптово звільнився, – пояснила вона, – і нікому невідомо чи буде пара взагалі? 

Я вдячно кивнула. А він був схожий на відповідальну людину, а тепер…як можна просто так звільнитися, не маючи ким себе замінити. І тепер це повністю руйнує мій ідеальний графік. 

– Я до ректорки, – сказала рішуче і обернулася, щоб побігти до її кабінету. 

Не дивно, що за моєю спиною знову почулися перешіптування. І чому їм всім ніколи не набридає когось обговорювати? Я такого не розуміла і вважала це нижчим своєї гідності. 

Насправді хотіла дізнатися ще одне важливе питання. Куди поділася моя подруга? 

Кабінет ректорки зустрів мене тишею приймальні у якій рідко можна було когось зустріти тому я постукала у двері тричі.