Розділ 9 — Чергування удвох

Ранок у парку був свіжий. Туман сідав на траву, крила ктиць тихо різали небо. 

— Продовжимо «місток повітря», — сказав Каел. — Сьогодні три точки: крок — поворот — крок. 

— Гаразд. 

— Дивись: звідси… сюди… і ось туди. Не поспішай. 

Я повторила рух. Повітря стало ніби теплішим, між плитами лягла тонка «доріжка». 

— Добре. Тепер з поворотом. 

Я ступила, повернулася на носку і зробила другий крок. Рух вийшов рівний. 

— Молодець, — тихо сказав він. 

Його рука торкнулася мого ліктя — легко, щоб підказати кут. Я відчула, як гаряче в щоках. 

— Дякую. 

— Це ти робиш. Я лише підказую. 

Ми перейшли до вузької дошки через канавку. Я зробила три кроки — «місток» тримав, і коліна не тремтіли. 

— Ще раз? — спитав він. 

— Так. 

Після вправ ми взяли мітки й пішли «тихою доріжкою» між лускокрилами. Вони дрімали на жердинах. 

— Не шелести, — прошепотів Каел. — І тільки рукою показуй, куди обійти. 

— Добре. 

Ми збирали мокре листя, не зачіпаючи крил. Лускокрил з вогнистими цяточками глянув на мене й підсунувся ближче до тепла моєї долоні. 

— Він тебе впізнав, — сказав Каел. 

— Може, й так. 

— Мені подобається, як ти з ними говориш. 

— Я просто не брешу. 

Він усміхнувся. Я зробила вигляд, що зосереджена на мішку для листя. 

Після обіду — полігон. Луціан чекав біля помосту. Мантія суха, усмішка пряма. 

— Сьогодні «пелюстка щита». Для долоні. Будеш переносити гарячий ліхтар, — сказав він. 

— Добре, почнімо. 

— Долоню трохи вигни, не затискай лікоть. 

Я підняла руку. Прозора «пелюстка» лягла на шкіру. Тепло від ліхтаря стало м’якшим. 

— Непогано. Тепер крокуй і не ховай пальці, — підказав Луціан. 

Я пройшла по розміченій доріжці. На повороті нахилила «пелюстку» — тепло не вдарило в зап’ястя. 

— Чудово, — сказав він і глянув уважно. — Ти швидко вчишся. 

— Сьогодні зранку було тренування з Каелом. 

— Бачу, — кивнув він. — І це добре. 

Ми поставили два ліхтарі на край сцени. Вітер зрушив воду у фонтані, бризки пішли вбік. 

— Я прикрию, — сказав Луціан і розгорнув щит під кутом. — Пройди ще раз. 

Я ступила на першу мітку. Плитка виявилася слизькою. Нога ковзнула — я втримала рівновагу, але ліхтар хитнувся. Чиясь рука міцно взяла мене за талію й поставила рівно. 

— Обережно, — тихо. 

— Дякую, — так само тихо відповіла. 

Він відступив на півкроку, наче шкодуючи, що доторкнувся довше, ніж треба. 

— Ще раз, — сказав він уже звичним голосом. — Вийде краще. 

— Вийде. 

Ми повторили рух. Цього разу — без помилок. 

На лаві біля полігону ми сіли на хвилину. 

— Увечері гуляю парком, — сказав Луціан. — Якщо хочеш — приєднуйся. 

— Сьогодні хочу дописати конспект, — відповіла я. — Але дякую. 

— Іншим разом. 

— Іншим. 

Він підвівся й подав мені флягу. 

— Пий і не падай зі сцени. 

— Стараюсь. 

Коли сонце сповзло до води, нас зібрала наставниця Плетіння. 

— На вихідні потрібне чергування парком, — сказала вона. — По двоє. Марто, обери напарника до ранку. 

— Добре. 

Ми розійшлися алеєю. Зліва йшов Каел. Справа — Луціан. Я зупинилася біля роздоріжжя. 

— Завтра скажу, — мовила я. 

— Чекатиму, — сказав Луціан. 

— І я, — додав Каел. 

Вони пішли різними стежками. Я лишилась на перехресті з м’ятою в кишені та «пелюсткою щита» в долоні — ще теплою. 

Я усміхнулась сама до себе. Вибір можна зробити спокійно. Головне — чесно.