Пролог — Коли кров заспівала 

Ця історія почалася дві тисячі років тому. 

Люди, засліплені жадібністю, рушили вглиб земель, де панували магічні істоти. Над усіма ними тримали владу Дракони — не лише силою, а й магією. Їхній подих змінював погоду, їхні імена впліталися в скелі, їхні крила відкидали тінь на цілі долини. Просування людей було коротким і крихким — доти, доки один воїн не вбив дракона. 

Коли вістря меча пробило серце звіра, кілька крапель червоно‑золотої крові впали йому на губи. Світ у ту мить перевернувся: тиша заговорила, камінь почав дихати, і в грудях воїна спалахнув Перший Пульс. Так з’явилася перша людина‑чаклун. Людство зрозуміло: кров драконів може подарувати магію. Почалася ера розквіту людей — і знищення драконів. 

Дракони жили відокремлено. Кожен тримав власну територію, власне ім’я і власний спокій — це полегшувало на них полювання. Та з часом небом пролетів інший силует. Його назвали Володарем Драконів. Перед ним інші не піднімали голови — не з поваги, а зі страху, бо у їхньому світі правила сила. Він зібрав розрізнені крила в єдиний рій. 

Війна тривала тисячу років. Горіли міста, падали гори, ріки ставали парами. Було знищено половину людства — і незліченну кількість драконів та істот, що йшли за ними. Нарешті, коли обидва світи втомилися від втрат, під біло-синім стягом було підписано мир. Його назвали Угодою Орхідеї. 

Згідно з угодою, полювання на драконячу кров заборонили. Замість мечів заклали Печать Серця — клятву, що стримує кров від зради і навчає магії через резонанс, а не через загарбання. На базі цієї клятви, на нейтральній землі, постала Академія Синьої Орхідеї — місце, де нащадки людей і драконів могли вчитися разом. 

Минуло ще тисяча років. Кров перестала текти ріками, але пам’ять залишилася в піснях і шрамах. Старі імена перебралися у легенди. У нових містах запалили ліхтарі. І там, де колись лунали крики битв, тепер чути дзвони пар. 

Над дахами Академії Синьої Орхідеї сходила тиха синя зоря. 

В тіні кедрів стояв юнак із темним волоссям і рівною поставою. Усередині нього — жар, що вмів ставати полум’ям. Його звали Каел Вейран. Для людей — звичайний першокурсник. Для тих, хто чув, як співає стародавня кров, — син Володаря Драконів. 

В цей же день на подвір’я зайшла дівчина з рудими пасмами й усмішкою, що тримала себе рівно, навіть коли було страшно. Її звали Марта Люмендаль. Вона прийшла вчитися, не підозрюючи, що серце інколи вибирає війну раніше за розум. 

А трохи згодом під гербом сусідньої держави в’їхав принц — світлоокий Луціан Морн. Він звик перемагати в залі і при дворі. Над ним тріпотів золотий штандарт, а під ним кипів гонор. 

Ніхто з них ще не знав, що старі пісні повертаються, коли зустрічаються зачаровані серця.