Розділ 2.

На той час, коли ми приїхали, мені вже було по-справжньому зле. Голова боліла, нудило страшенно! А живіт так крутило, що я ледве могла розігнутися.

Напевно, не варто було так жваво накидатися на їжу.

— Ларо, що з тобою? — стривожено запитав Джузеппе, коли я, хитаючись, наче желе на торті, виповзла з карети.

— Кажу ж, мені зле, — досить голосно заявила я, спираючись на руку вірного слуги.

Він нахилився до самого мого вуха.

— Так ти ж казала, що це все завиграшки?

Я зиркнула на нетямущого слугу сердитим поглядом.

— Ну, казала я, що завиграшки, але зле мені дуже навіть по-справжньому, — пробурчала я, а потім жалібно застогнала від чергового спазму.

Ох, я навіть не встигну насолодитися солодким тріумфом! Помру молодою! А на моєму тілі, що доживає останні хвилини, лежатимуть сотні пелюсток троянд як символ… Чогось дуже повітряного. Я ж так і не дочитала любовний роман, за яким бабуся мене й спіймала. Каже, мовляв, зарано мені таке читати!

Мені вже вісімнадцять! Яке ще зарано! Продавець навіть примружився й запитав, чи я повнолітня. Я чесно кивнула. Минулого місяця відсвяткувала.

Тож бабуся не мала жодного права відбирати в мене книжку. Вважаю, що помста за допомогою проносного зілля була цілком виправданою. Будь-який суддя сказав би те саме, точно-точно!

Джузеппе допоміг мені видертися сходами нагору, а там поклав у ліжко.

— Принести тобі щось? — тривожно запитав він.

— Миш'як, — видушила я, — щоб не мучитися.

— З ним якраз мучитися й будеш. І довго.

— Тоді щось таке, що швидко зробить свою справу! — я витріщила очі, але слуга лише розсміявся й вийшов із кімнати.

Зрадник. Таран він теж бабусі приніс — я впевнена! Я повернулася на бік і подивилася у запилене вікно, звідки відкривався краєвид на внутрішній двір нашого будинку. Саме там незабаром мали з'явитися батьки.

Які вони? Високі? Низькі? Старі? Підтягнуті? Бабуся якось показувала мені картину, але ж її намалювали давно. Мама з татом напевно вже мають зовсім інший вигляд. Я розглядала сірі плями на склі й уявляла, що це вони — ті, хто мав захищати мене всі ці роки.

Коли бабуся забирала всі гроші собі. Коли бабуся розігнала всіх моїх гувернанток, заявивши, що я надто тупа, щоб навчатися.

І коли мене кинули в покинутому будинку помирати на самоті. Мама з татом просто писали мені листи, у яких запитували, як мої справи. Відповідей я ніколи не надсилала сама — це робила бабуся. Я навіть гадки не маю, що вона там писала.

Я голосно видихнула. Якось сумно стало.

Під подушкою я намацала одного з останніх листів, який поцупила з бабусиної бібліотеки. Розгорнула його й провела пальцем по акуратно виведених рядках.

— До… ро… га… — читала я по складах, водячи пальчиком по літерах. — До… Ла… Рі… Я…

На другому реченні я здалася. Для мене це було надто складно. От би мама приїхала й навчила мене. Впевнена, вона б одразу провчила бабусю.

З такими думками я й заснула. А прокинулася від гучного іржання коней і розмов на вулиці. Я протерла втомлені очі, спробувала підвестися, але після переїдання мене досі нудило.

— Хто там так шумить? 

Вікна затуляв напівморок, і мені довелося протерти скло від шару пилу, щоб розгледіти гостей, які приїхали. Темні плащі приховували силуети двох постатей. Вони рухалися майже синхронно, наче відчували одне одного на якомусь магічному рівні. Облич не було видно, але я раптом уявила, що це мамині й татові солдати. Ось так вони й мали б рухатися. Наче один механізм.

Ще двоє теж ховалися під мантіями, але не такими похмурими — із золотими вставками та витонченим гравіюванням на ланцюжку, що звисав униз. Один із силуетів виявився жіночим — складки спідниці розлетілися від раптового пориву вітру. Чоловік поруч поспішив затулити її собою.

Я притиснулася до скла. Не могла відірвати погляду від того, з якою любов'ю чоловік тримав жінку за руку. Це… І були мама з татом? Вони так сильно кохали одне одного? А мене? Вони ж не покинули мене, правда?

Останній чоловік ішов сам, тож мене зовсім не зацікавив. Я вже відвернулася від вікна, коли сильний вітер зірвав із нього капюшон. Якби ж я тоді зачекала ще одну секунду — я б дізналася, хто був таким важливим гостем того дня.

Але я вибігла з кімнати й помчала коридором до комірчини, яка розташовувалася просто над вітальнею. Бабуся цими приміщеннями не цікавилася, тому ремонт тут востаннє робили ще за часів дитинства моїх батьків. Через це тут було стільки щілин і дірочок, крізь які мені було дуже зручно шпигувати.

Я припала вухом до найширшого отвору.

— Мамо, — батько підійшов до бабусі й поривчасто її обійняв, — я так скучив! Як ти поживаєш?

— Ох, синочку, поперек прихоплює, але що поробиш, роки вже не ті!

— Та про що ти, мамо? Тобі більше двадцяти й не даси. Я б тебе з Доларією переплутав!

Бабуся розсміялася, явно задоволена такими відвертими лестощами. Фу, тату, я від тебе більшого очікувала.