Розділ 1.

— Юна леді, якщо ти негайно не вийдеш, я розберу цю хатку по цеглинці!

Істеричний крик луною розлетівся будинком. Я глянула на вікно, що деренчало. Ще й випасти може. Тут і з ним було холодно, а без нього я і справді опинюся однією ногою в могилі. Або одразу двома.

— Доларіє, хай тобі грець, Марбет! Негайно відчини, паскудна дівчино!

О, почалися образи. Що далі — погрози? Шантаж? Якщо сама леді Роберта Марбет узялася за справу, то мені не позаздриш. Але двері я забарикадувала надійно.

На хвилину все стихло. Я підвелася і навшпиньки підійшла до вікна. Там, між трьома прибитими дощечками, була щілина завдовжки з долоню, заввишки з полуничку. Можна було непомітно виглянути й побачити почет, що стояв на ґанку.

А почет був колосальний — людей десять, не менше. Леді Марбет не прийшла б сюди сама! Вона стояла біля дверей і щось бідкалася, методично хитаючи головою. Потім характерно харкнула і сплюнула просто на поріг.

Та за що! Я ж із самого ранку його помила, щоби пилу не було! Я тут-таки скривила губи від образи, але викривати себе не поспішала.

— Неси таран, Джузеппе, виб’ємо до біса ці двері.

— Але, маледі…

Бідний Джузеппе. Він зблід до кольору першого снігу, губи посиніли, а очі заметушилися.

— Джузеппе, ти серйозно змушуєш мене повторювати двічі?! — почервоніли очі старої фурії.

Темні кучері на її скронях мало не ворушилися від кипучої люті всередині.

— Ларо! — він заплющив очі і протяжно так пискнув. — Ларо, будь ласка, відчини двері! Я ж руки переламаю, поки їх зламаю!

— Джузеппе, боже мій, звідки в пристойному домі Марбет беруться такі ідіоти, — потерла перенісся літня леді. — Одна поводиться як бовдурка, другий тремтить, наче осиковий листок. За які такі гріхи ви мені дісталися?!

Я піднесла губи до дірочки й умираючим голосом забелькотіла:

— Ви замкнули мене в будиночку без їжі та води, бабусю.

— Негайно відчиняй двері, а не бабусюй мені!

— Так силоньок немає, — схлипувала я, — ні каші, ні хліба, ні єдиної крихти не бачила цілий тиждень!

Що, звісно, було перебільшенням. Бачила я навіть більше. Втекти із цієї халупи виявилося простіше, ніж украсти проносні трави в старого лікаря. А це зміг би навіть п’ятирічний малюк. Лікар увесь час спав після запійної ночі!

— У мене є їжа, Доларіє, — важко видихнула літня леді Роберта Марбет. — Твої улюблені тістечка, пиріжки з м’ясом і рум’яна курочка!

Шлунок миттєво забурчав. Я, звісно, крала булочки в найближчому селі, але майже всі вони були черстві й сухі. Зовсім не те, що першокласні тістечка, зроблені спеціально на замовлення нашим сімейним кухарем. Його рученьки були поціловані Богом. Шкода, що ними керувала леді-фурія.

Я ще раз визирнула в щілину. Леді Марбет не брехала — у руках у неї була якась кошичка. Навіщо їй обманювати щодо їжі, якщо вона щось принесла? Я замислено потерла мочку вуха між пальцями. Як би провчити стару каргу?

— Джузеппе, якщо ти не принесеш тарана, я зроблю це сама, — загрозливо промовила леді Марбет, коли двері старої халупки відчинилися.

Вона навіть ахнути не встигла, як я щосили вихопила кошик із її рук і зачинила двері просто перед її носом. У залізні пази я вставила засув, а для надійності підперла всю конструкцію дубовим стільцем.

Лише тоді відкинула тканину, що накривала кошик, і вдихнула аромати, від яких слина текла рікою. Ах, м’ясце у власному соку — таке соковите, що й води не треба пити цілий тиждень! Таке, що тане в роті, наче зроблене з крему! Ах, тістечка, повітряні, мов сама хмаринка! Кажуть, навіть сам колишній Великий Малорд поїдав їх у шалених кількостях! І, звісно, останньою вишенькою на торті були пиріжки.

Апогей божественної майстерності кухаря. Я всілася на стілець і взялася поглинати пиріжок за пиріжком, курку їла голими руками. Блаженство! На очах виступили сльози щастя.

— І раз! — голосно командувала стара леді Марбет.

Двері затряслися від потужного удару по дерев’яних дошках. Я пришвидшила темп.

— І два! — знову загриміли двері.

Від вібрацій, що змушували весь будинок ходити ходуном, упав і стілець. Я ж запихала в себе останній пиріжок. Ах, нормальна їжа! Нарешті я їм так багато й так смачно! От якби ще міцного винця, та поспати під спів пташок!

— Три, з розбігу!

Двері впали.

Леді Марбет із королівським виглядом увійшла всередину. З особливою огидою вона скривила губи, переступаючи через розбиті дощечки й відкинутий стільчик. Основна кімната хатинки була далі, за коридором.

— Виходь, Доларіє, не змушуй мене бруднити ноги об це барахло.

Але я не збиралася дарувати бабусі таке задоволення. Вона дуже гучно сплюнула на підлогу, а потім почулися кроки.

— Добрий день, бабусю, дякую, що навідали свою віддану онуку, — забелькотіла я, ховаючи очі.

Леді Марбет увійшла до кімнати й побачила свою онуку, яка навколішки драїла підлогу.