Розділ 15.

Село було наповнене ароматом дитинства. Уже й не знаю, звідки їм були відомі типові українські хатки, та і їжа смачна, як у бабусі на кухні — але почувалася я саме так.

Навколо бігали діти — чи то у квача грали, чи то в хованки, і реготали так, що у вухах дзвеніло. Чоловіки розпалювали велике багаття і травили байки. Поруч жінки зачаровано слухали, підсипаючи чоловікам більше їжі і прибираючи подалі випивку.

Нас упізнали одразу ж.

— Алессо, глянь-но, лорд до нас завітав! — вигукнув кремезний чоловік із такими м’язами, що мені навіть ніяково стало.

Такий як штовхне випадково, то від тебе й місця живого не залишиться.

— Ах, яка радість! — вигукнула та, що, вочевидь, була Алессо. — Стіл накриваємо, лорде Ла Варр?

— Накривайте, Алессо, — усміхнувся Ірвін Ла Варр, — і село скликайте. У мене сьогодні свято. Син привів додому наречену.

Після цих слів здійнявся такий щасливий крик, що я практично оглухла. Мене побігли цілувати й обіймати, вітати Річарда… Доріана поблизу не було, тож вони цілком очевидно зробили висновок. Хоча в душі мені стало неприємно. А раптом я була б одружена з іншим Ла Варром?

Сумне зітхання зірвалося з губ. Як же я хотіла б бути одруженою з іншим Ла Варром. Ірвін увесь цей час спостерігав за мною, і я поспішила прокашлятися.

— Можу вам якось допомогти? — запитала я нишком.

— Якщо лорд не проти, — миттю обернулася до Ірвіна Алессо.

Той похитав головою і махнув рукою, мовляв, дівчині дозволено все. Мене відвели на кухню і вручили ніж, щоб я різала овочі. Із цим я могла легко впоратися, от тільки… Думки знову повернулися до Доріана.

— Щось ви зовсім не весела, леді Ла Варр, — усміхнулася мені жінка.

Я миттю почервоніла.

— Я ще не леді Ла Варр і взагалі, — зам’ялася я, — називайте мене Агата, будь ласка. Просто Агата.

— Як скаже маледі, — усміхнулася жінка й узялася чистити картоплю, — розкажете, як познайомилися з лордом Ла Варром?

— В Академії, — відповіла я і зустріла здивований погляд співрозмовниці, — там довга історія, насправді. Я навчаюся як… е-е, студентка за обміном.

— За обміном, — видихнула жінка. — А сама-то ви не місцева?

— Виходить, що ні.

Це взагалі складна тема.

— Ну, не переживайте, Агато, вам дуже пощастило із чоловіком, — одразу поплескала мене по руці Алессо. — Річард — чудовий молодий чоловік. Турботливий, працьовитий. А його батько так про нас дбає! Нам дуже пощастило бути жителями саме Західного села.

Я хмикнула. Ну, по-перше, Ірвін Ла Варр взагалі не був схожий на того, хто справді дбав би про своїх людей. Радше використовував їх — та так, що ці наймиліші люди навіть цього не помічали. Але вголос такого не скажеш, доказів немає. Я продовжила різати огірки.

Друге, що мене зачепило — фраза «саме». Саме Західного села.

— А в інших селах не так красиво? — обережно запитала я.

— Тю, ні, звісно, — гордовито відповіла селянка, — наше — найкрасивіше. Хіба що з Південним трохи позмагалися б. — І перейшла на шепіт: — Надто вже в них мужики підтягнуті, животики втягнуті!

— Алессо, овочі готові? — наче підслуховував нас, її чоловік подав голос.

— Майже, любий! — хихикнула вона у відповідь і знову повернулася до мене. — А в Східному всі кволі. Туди їхати довго, тому лорда Ла Варра вони бачать не так часто, як ми. От і не приводять себе у форму.

Я не стала уточнювати, що означало це містичне «у форму», але ввічливо кивнула.

— А Північне? — запитала я ніби ненароком.

Рука Алессо здригнулася. Вона вже нарізала картоплю, і на мить її пальці зісковзнули з ножа. Я бачила, як здригнулася її рука, як дрібне тремтіння пробігло вздовж випнутих вен. Їй довелося покласти ніж і провести рукою вздовж передпліччя, заспокоюючи тремтіння. Усе це було так швидко, що неуважне око навряд чи помітило б заминку.

Я помітила.

— Туди вас лорд Ла Варр не повезе, моя люба, — нарешті відповіла вона, — глухе те місце, прокляте. Лорд хоч і намагається допомагати тутешнім жителям, а справа ця безнадійна. Король уже давно забув про загрозу, що знаходиться поруч із землями Ла Варрів.

— Ви про Міхікадо?

— Не називай це місце вголос, Агато, — грізно промовила мені Алессо й забрала в мене ніж, — ідіть до свого нареченого, маледі, я тут закінчу.

— Але, Алессо…

— Усе гаразд, леді Ла Варр, ідіть.

Я ще раз перепросила й вийшла з дому. Що ж там за монстр, що його бояться навіть ті, хто взагалі не в курсі останніх новин? Я насупилася і вийшла до Річарда, який допомагав батькові з м’ясом біля багаття.

Сіла поруч.

— Ти в порядку, Агато? — він уважно подивився на мене.

— Так, — усміхнулася натренованою усмішкою, — просто скучила.

Остання фраза була зайвою. Якщо до цього в мене ще був шанс обдурити Річарда, то тепер він мені точно не повірив. Щось кинув батькові й пішов у дім. Повернувся з в’язаним пледом, який одразу накинув мені на плечі.