Розділ 14.

— А ось і наші закохані пташки, — усміхнувся Ірвін Ла Варр уже на виході з маєтку.

Він сидів на високому білосніжному коні, мантія розвівалася від легкого пориву вітру. Я занепокоєно озирнулася.

— Щось не так? — помітив моє занепокоєння Річард.

Слуги підвели ще трьох скакунів — двох чорних і одного білого. Я дивилася на них із побоюванням і цікавістю.

— Я… — зам’ялася. — Я не вмію їздити верхи. Якщо хтось триматиме повіддя, ще зможу витримати, але сама…

Доріан скочив на чорного скакуна. Цікаво, мені підготували білого чи теж чорного? Якого обрав би сам Річард?

— Тоді поїдеш зі мною, Агато, — підморгнув мені Річард, — не бійся, зі мною ти будеш у безпеці.

Я невпевнено кивнула. Річард мав рацію. З ним я завжди почувалася в безпеці.

Він же обрав білого коня. Спершу підхопив мене на руки, потім пробурмотів якесь заклинання, яке м’яким вихором підняло його в повітря. Як тоді, під час нашої першої зустрічі.

Так Річард зміг акуратно приземлитися, дозволивши мені першій обрати зручнішу позу.

— Якщо перекинеш ноги, то триматимешся міцніше, — підказав він, — але дівчата часто воліють їхати, звісивши ноги на один бік.

Ні вже, дякую. Досить із мене цих етикетних правил і манер. Я перекинула ногу через тіло коня, підібравши під себе зайву тканину спідниці. Вона миттю настовбурчилася. Вигляд був далекий від охайного.

— Упізнаю Агату, — хмикнув неподалік Доріан.

Я спалахнула. Ну й до чого це було?!

— Не хвилюйся, — прошепотів мені на вухо Річард і знову промовив якесь заклинання.

Моя спідниця миттю перетворилася на елегантний костюм для верхової їзди.

— Знову ілюзія, — усміхнулася я.

— Якщо вона дозволить тобі їхати й не хвилюватися, то чому б і ні?

— Позер, — хмикнув поруч Доріан і підострожив свого коня, помчавши вперед уздовж угідь Ла Варрів.

Ірвін Ла Варр спостерігав за цією сценою з примруженим і хитрим поглядом. Посмішка не сходила з його губ. Мені було моторошно від цього майже вищиру, і я всіма способами намагалася уникати його погляду. Річард обвив мою талію і схопив повіддя.

— Нічого не бійся, — промовив він, і наш кінь поскакав уперед за Доріаном.

Батько Ла Варрів помчав за нами кількома хвилинами пізніше.

Західне сонце ховалося за безкрайнім лісом, уздовж якого ми скакали. Доріан, а за ним і Річард, явно їхали в якесь конкретне місце. Але я, тримаючись за сідло з усіх сил, ніяк не могла збагнути — у яке саме.

Та й запитати не вистачало дихання. Кінь скакав із величезною швидкістю. Ми точно на прогулянку поїхали, а не в погоню за чимось?

Невдовзі ліс почав рідшати, змінюючись яскраво-зеленими луками — спершу галявинами, потім дедалі ширшими угіддями. А тоді з’явилися перші будиночки, і Річард поплескав коня по загривку, щоб той їхав повільніше.

Я перевела дух.

— Як ти? — одразу запитав чоловік.

— Важко, — вимушено зізналася я, — не думала, що це так… складно — сидіти в сідлі.

— Думаю, тобі було б легше, якби ти тут була сама, — погодився Річард, — хочеш, потім навчу тебе? Це не дуже складно. Матильда буде рада допомогти тобі.

— Матильда? — я обернулася до Річарда.

Він дивився на мене м’яким поглядом, із ледь помітним блиском в очах. На губах грала усмішка.

— Моя конячка, — пояснив він, махнувши головою на білосніжного скакуна, — вона дуже спокійна і слухняна. З нею тобі було б комфортно.

Я невпевнено кивнула. Тієї миті мені здавалося, що жоден кінь не може бути комфортним у жодному сенсі.

— Що це за село? — я перевела розмову на місце, до якого ми прямували. — Схоже на одне з тих, що я бачила на картинах у маєтку.

— Так і є, — кивнув Річард, — це Західне. Тут найгарніше на заході сонця — тому Доріан сюди й помчав на всіх парах. Хотів показати тобі красу наших земель.

То вони заздалегідь не обговорювали, куди їхати? Я знайшла очима темного скакуна, який тепер їхав повільніше вдалині.

— Я думала, це ваш батько обрав місце.

— Він ніколи не веде за собою людей, — якось дивно усміхнувся Річард, — але підштовхує їх до рішення, яке вважає правильним.

Ми ще деякий час їхали, а потім Річард зупинив коня біля невеликої галявини з колодязем і коритом. Спершу він сам зіскочив, а потім допоміг спуститися і мені. За хвилину до нас приєднався і Ірвін Ла Варр.

— А малий куди помчав? — запитав він, зіскакуючи з коня.

Малий. До чого ж син перейняв звички батька — аж мурашки по спині.

— Напевно, до урвища, — знизав плечима Річард, — він не любить до людей ходити, ти ж знаєш.

Ірвін обернувся в протилежний від нас бік, але нічого не відповів. І на його обличчі не відобразилося жодної емоції.