Розділ 13.

Ми з Доріаном прогулювалися вздовж красивих кімнат, але думками я була зовсім не в колірних рішеннях шпалер і фарби на стінах. Потирала пальця і увесь час озиралася назад.

— Не можу зрозуміти, захоплююся я твоєю турботою чи терпіти її не можу?

— А? — я різко обернулася, а від того на повному ходу врізалася в груди Доріана.

Він стояв переді мною, уважно вивчаючи своїми темними очима. Щетина на його щоках відросла трохи більше за звичну довжину. Він дивився на мене так уважно, ніби хотів зазирнути просто в душу, і від того мені було ніяково.

— Це злочин, що я переживаю за Річарда?

Доріан замислено подивився вгору, стиснув губи, а потім дуже показово кивнув.

— Після всього пережитого — так, — додав він.

І мав рацію, звісно. Але тоді чому в мене зовсім не виходило ненавидіти Річарда?

— Розумієш, — я видихнула й поклала руки йому на груди, — мені не подобається те, які у вас стосунки з братом.

Я говорила ніжно і проникливо. Похмурі риси обличчя чоловіка пом’якшилися. Він потягнувся руками до моїх рук і ніжно поцілував мої пальці, не розриваючи зорового контакту.

— Він накоїв справ… у минулому, — чомусь я перейшла на шепіт, — але зараз старається з усіх сил, Доріане, хіба ти не бачиш? Він допомагає мені, щоб ми обоє могли бути щасливими.

Доріан потягнувся до мене рукою і прибрав пасмо з обличчя. На його губах розквітла усмішка.

— Ти надто довірлива, мала, — підморгнув мені чоловік, — Річард просто сподівається, що ти переймешся до нього почуттями.

Я так і не сказала Доріану, що пропозиція про шлюб пролунала раніше, але… Раніше це теж було політичним рішенням. Просто зараз приправленим прикриттям реальних стосунків.

Я відмахнулася.

— Якщо це правда, — сказала я, надягнувши найвпевненішу усмішку, яка тільки була в моєму арсеналі, — то дарма. Був один нахаба, який украв моє серце, навіть коли я носила чоловічу форму.

— І хто ж це? — хитро запитав Доріан і притягнув мене за талію ближче до себе.

Він, ймовірно, хотів мене поцілувати — ось тільки в кінці коридору почулися чиїсь кроки. Ми миттєво відійшли одне від одного і спрямували погляди на якусь картину, яку Доріан миттю почав описувати як якийсь украй важливий витвір мистецтва.

Служниця пройшла повз нас, намагаючись не підіймати очей. Але я бачила, як її вії стріляли в наш бік. Цікаво, помітила те, що було до цього, чи ні?

Треба бути обережнішою.

— Це, до речі, одне з наших сіл, — несподівано сказав Доріан.

Я подивилася на нього запитально.

— Картина, — він тицьнув пальцем у те, що ми так уважно «розглядали», — це Західне село Ла Варр, ще є Північне та Східне.

— А Південне? — цілком очевидно запитала я.

Ніби тільки його й не вистачало для повного списку сторін світу. Але Доріан стиснув губи.

— Воно фактично існує, звісно, — нарешті видавив він, — ось тільки краєвиди там не для картин.

— Нудні?

— Пустельні, — кинув на мене погляд Доріан, — це прикордонне село з Міхікадо.

У мене очі збільшилися. Ні, на лоб полізли. Серце всередині мало не зупинилося. Я… Чомусь я навіть не думала, що в районі з монстрами житимуть люди. Як?

— Але там же тільки будинки? — з надією запитала я.

Доріан зітхнув і похитав головою. Кепсько. Якщо там є люди, то їм потрібна допомога. І король рано чи пізно захоче почистити Міхікадо, навіть попри мій бунтарський несправжній шлюб.

— Ми маємо туди з’їздити, — промовила я з усією серйозністю і повернулася до чоловіка, — Доріане, пообіцяй мені.

— Це надто небезпечно.

— А ти — темний маг! — нагадала я із силою в голосі. — І в мене суперпотужна сила.

— Якою ти до пуття не володієш.

Я знову обернулася до картини, на якій було зображене цілком процвітаюче село.

— Я повинна побачити, із чим нам доведеться зіткнутися, — тихо промовила вголос.