Розділ 11.

Виїжджали ми на світанку. Я, Річард, Доріан і хрюкаючий мініпіг у мене під пахвою.

— Батькові не сподобається свиня, — вимушено зауважив Річард.

Свин обурено хрюкнув.

— Нехай не дивиться, — я знизала плечима, — я б із радістю його розчаклувала, знаєш, але вже встигла прив’язатися. Правда, моя котлетко по-київськи?

— Хрю? — розгублено промовив свин.

— Треба б якось його назвати, — задумливо промовила я і залізла в карету, що під’їхала.

З нагоди знайомства із сім’єю Ла Варрів мені оновили гардероб. Сьогодні на мені була скромна попелясто-бежева сукня з в’язаною накидкою зверху й капелюшком набік. Останню наругу над людством я миттєво відклала вбік, щойно приземлилася дупцею на комфортне сидіння.

Свин принюхався до капелюшка.

— Навіть не думай, — пригрозив йому Річард, залазячи всередину.

Спочатку мій «наречений» сів поруч зі мною так, що свин із капелюшком опинився біля вікна. Місце залишалося лише навпроти нас, що, як і очікувалося, зовсім не сподобалося Доріану… Він заліз у карету, кинув на брата похмурий погляд і, наче нічого й не сталося, підхопив свина й сів на мій капелюшок.

— Ти хоч знаєш, скільки грошей пішло на гардероб, схиблений ти бовдуре? — шумно видихнув Річард.

— Який гардероб? Ця картонка, чи що? — Доріан витягнув з-під дупи добряче пом’ятий капелюшок.

Я хихикнула. Не так елегантно, як мене вчили обидва Ла Варри, — зате щиро. Свин обурено сопів через нахабство Доріана.

— Це Отто Тукур’є, придворний кравець, — опустив голову на руки Річард, — він шиє для самого короля…

— А де ти пропонуєш мені сісти тоді? Стоячи їхати?

— Навпроти! — Річард тицьнув пальцем на просторе сидіння перед нами.

— Мені там незручно, — фиркнув Доріан, зручніше вмощуючись поруч.

Річард обдарував його злим поглядом. І хоч як мені було приємно, що двоє симпатичних чоловіків билися за моє серце — та заради моїх почуттів до одного й поваги до іншого я сама встала із сидіння і пересіла навпроти.

— Ну й що ти накоїв? — прошипів на брата Річард.

— Влаштував свою дівчину зручніше, — задоволено всміхнувся Доріан і підморгнув мені.

Піг пискнув і втік мені на руки — подалі від цих неадекватних братів Ла Варрів. Я одразу погладила його по спинці.

— Оберімо тобі ім’я, малюче, — промовила я в рожеве вухо свинки, — як тобі Петько?

— Хрю? — здається, від обурення його голос навіть став нижчим.

Протяжний бас такий. Дуже йому не сподобалося ім’я.

— Вася? — запропонувала я.

Свин похитав головою.

— Дивні якісь імена, — зауважив Річард, — ніколи таких не чув.

— Так звали моїх друзів в Україні, — я всміхнулася, серце кольнула ностальгія, — ну, до того як я…

Повисла тиша. Не знаю, про що думали чоловіки — я уявила обличчя Петьки й Васьки, якби вони дізналися, що я хотіла назвати їхніми іменами хрюшку. Я навіть хихикнула.

— Назви його Рясником, — запропонував Доріан.

Свин схилив голову й подивився спочатку на Доріана здивовано, потім на мене. Одразу протестувати не став.

— Серйозно? Ім’ям тварюки? — закотив очі Річард.

— Ну а що? На нього глянеш — так узагалі втілення зла!

Я подивилася на Річарда нерозуміюче.

— Ряснокуж — це тварюка першого рангу, найсильніша серед нині живих, — пояснив він, — знерухомлює і забирає магію в людини. А потім з’їдає. Ви скоро маєте це проходити в Академії.

Я кивнула. Уже було щось таке, але в голові чомусь зовсім не хотіли спливати лекції капосного професора Берто.

— Хочеш бути як цей монстр? — запитала я у свина.

Він задумливо подивився на мене, а потім кивнув і задоволено хрюкнув. Доріан переможно схрестив руки.

— Як забажаєте, — здався Річард і відкинувся на спинку крісла.

На нас чекала довга дорога. Маєток Ла Варрів знаходився за межами міста. Перший час Річард намагався щось розповідати про їхнє життя, навіть про свого батька — на що постійно отримував невдоволені коментарі Доріана. Тому розповіді зійшли нанівець.

Тоді Доріан уже взявся розважати мене, тільки на свій лад — випитував основи етикету і правильної поведінки за столом. Що вже почав коментувати Річард.

Зрештою я здалася, сказала, що втомилася, і, обійнявши мініпіга, втупилася у вікно. Безкрайні поля і гори, не зачеплені машинною вирубкою, приємно тішили око. Поступово я заснула.

Приїхали ми ближче до вечора. Рожеве сонце освітлювало білосніжний будинок, осяюючи його новими відтінками. Ба ні, це був не просто будинок, а чортів особняк — замок на три поверхи й нескінченна кількість башточок. Я одразу згадала тісні кімнатки міста Армароса, підвальні приміщення, і раптом втягнула голову в плечі.

Мені… От точно треба з ними дружити?