10.2

— Професоре Ліногал, мені почулося, чи ви мене якось дивно назвали? — зовсім чужим голосом промовила я.

Масштаб проблеми був розміром, мабуть, із цунамі. Мої очі спочатку розширилися, потім розтулилися губи, а тоді я м’яко потягнулася до столу.

Бо якщо я мала рацію… А я, чорт забирай, мала рацію…

— Круто я придумав, правда? — хихикнув цілком знайомою усмішкою мені зовсім незнайомий професор.

— Доріане, — видихнула я, — ти розумієш, що професор — це не Річард? Ти не можеш перетворюватися на людей за власним бажанням!

Літній професор розвернувся і закусив губу, а потім грайливо присів за стіл. Усе це — з достатньо рипучими суглобами й майже сипучим з одягу піском. Я важко видихнула.

— Ой, та годі, — відмахнувся Доріан, — професор заснув у бібліотеці, старанно вдаючи, що в його чашці був лише чай. Я знав, що він і не дізнається, що я… кхм, підмінив його образ.

— Якщо тільки хтось про це не дізнається, — насупилася я.

— Ну перестань. Я хотів зустрітися з тобою.

Доріан підійшов до мене ближче і простягнув свої немічні кістляві руки. Я здригнулася і відсунула його вказівним пальчиком.

— Ні, любий, — награно всміхнулася я, — у такому вигляді до мене, будь ласка, не підходь.

І тут до мене дійшло.

— Це ти навіщо тоді знущався з мене весь цей час?! Ах ти, виродку! — я почала щосили бити професора руками під його цілком безневинний сміх.

Свинка перелякано хрюкнула.

— Е, перепрошую?

Один зі студентів раптом показався на порозі. Картина фарбою — дівчина-студентка б’є професора, поки той регоче. Тут і не придумаєш, хто з них більше неправий у цій ситуації. Я завмерла, силкуючись придумати хоч щось.

— Ось так, маледі, ви не можете відмовляти кавалерові в танці, — тут же прокашлявся «професор», — краще просто перепросити і сказати, що у вас розболілася голова. Юначе, ви щось забули?

Студент гикнув і показав пальцем у бік сумки.

— Забирайте, звісно, — кивнув професор, — чи хочете приєднатися до лекції з придворних танців?

— Ні-ні! — від жаху округлив очі студент, схопив свою сумку й кулею вибіг з аудиторії.

Хвилину ми мовчки дивилися одне на одного. Потім розреготалися. По-справжньому, аж до сліз — давненько я так від душі не сміялася, забувши про всі тривоги.

— Очі в нього були що треба, — усміхалася я.

— Завтра вся Академія дізнається, що леді Майдайра-Короленко б’є професорів.

— Ла Варр, — вирвалося в мене.

І так само швидко, як гарний настрій піднявся серед нас, так він і випарувався. Доріан ніяково прокашлявся.

— Леді Ла Варр, і справді, — тихо додав він.

— Так… — я вирішила змінити тему. — Навіщо мучив тоді?

Доріан посерйознішав і цокнув язиком, ретельно зважуючи слова.

— Мала, мій батько здаватиметься тобі дуже добрим і чуйним чоловіком, — говорив він тихо, але очима уважно вивчав мене, — але це все маніпуляції. Усе, чого хоче батько — власної вигоди. Він продасть тебе по клітиночках, по краплиночках, якщо отримає від мертвої тебе більше, ніж від живої. Не довіряй йому, мала, ніколи не довіряй.

Я зітхнула. Чомусь між ребрами заболіло.

— І я сподіваюся, що те, чого я навчив тебе сьогодні, хоча б трохи допоможе проти нього.

— Навряд чи таку людину зупинять мої придворні манери, — невесело всміхнулася я.

— Не зупинять, — похитав головою Доріан, — але нічого не робити теж не вихід.

І тільки мініпіг переводив переляканий погляд із мене на Доріана.