Розділ 10.

Я сиділа в напівпорожній аудиторії і відверто зітхала. Останні кілька днів минули… складно.

Річард оголосив, що заручини має затвердити їхній батько — зовсім не той, кого я мріяла б побачити в той момент. Ба більше, через цю безглузду традицію чи забаганку Ла Варров мені довелося йти до ректора на килим і з тупуватою усмішкою стверджувати, що я таки так закохалася, і мені таки потрібен тиждень відгулу від лекцій.

Одразу після канікул. Чудово. Я просто не складу жодного іспиту — як професор Берто і мріяв.

Я знову зітхнула. Сьогоднішній урок був зовсім не тим, який я хотіла б відвідати. Навіть не тим, який мені був потрібен за програмою.

— Хрю, — невдоволено пробурчав мініпіг, що сидів поруч.

Залишати його самого в кімнаті виявилося небезпечно. Спочатку паршивець з’їв майже всі мої штори, а потім почав принюхуватися до підручників.

Розчаклувати ні в мене, ні в Річарда його не вийшло. До темної магії із цілком зрозумілих причин не вдалися. Не вистачало, щоб якийсь чоловік раптом на свинку перетворився — крім цього… подоби людини.

Двері до аудиторії відчинилися.

— Добрий день, студенти, — прохрипів старечий голос професора Ліногал.

Ми з ним іноді перетиналися і просто віталися в холі. Він викладав те, що мені здавалося абсолютно нудним — і слава богу, проходилося це вже на старших курсах.

— Ви прийшли… на основи етикету? — здивовано пробурмотів він, окидаючи поглядом присутніх.

Окрім мене, тут був один студент, залишений ректором як покарання, й один — сплячий. На мою думку, він тут залишився ще з кількох минулих лекцій.

— Перепрошую, маледі, тут навчаються лише чоловіки, — прохрипів професор.

Я витягнула із себе усмішку. Найнатягнутішу, яку тільки змогла.

— Я — Агата Майдайра-Короленко, професоре, у мене є дозвіл від ректора.

— Справді? — знову заскрипів голосом викладач.

До чого ж він був старий, що не почув останніх новин. Про мене тільки свині й… він, очевидно, не чув.

— Що ж, гаразд, — знизав плечима професор, — у такому разі почнемо. Тим краще, що серед нас є дама — я покажу вам привітання з двох боків світської бесіди. Підіть сюди, панове.

Тут він махнув мені й… мініпігу. Я прокашлялася.

— Перепрошую, професоре, — ледве стримувала усмішку, — здається, цей студент… е-е-е, дещо не готовий.

Викладач підібгав носа, підняв окуляри вище і примружився. Потім, вочевидь, розгледів свиню, оскільки обличчя одразу позеленіло.

— Що ж, раз не готовий, — розгублено промовив він, — тоді ходімо зі мною, маледі. Підіть сюди. Ви, я сподіваюся, готові?

На жаль.

— Звісно, професоре.

— Хрю-хрю, — єхидно пробурмотів свин і облизнувся, побачивши мої конспекти.

Я погрозливо подивилася на нього й навіть удала, що почала шепотіти заклинання. Одразу шовковим став! Ух, провчити паршивця хочеться, та страшно, що я його зовсім на той світ відправлю.

— Отже, присядьте нижче, потренуємо кніксен, — промовив професор, і я зобразила щось схоже на падіння алкоголіка, що спивається посеред танцювальної дискотеки.

За що отримала тростиною по горбу!

— Уважніше, маледі, ви не ослиця!

Я навіть не одразу зрозуміла, чи було це компліментом, чи відвертою образою.

— Ви не верблюдиця!

Це йому не сподобалося через те, як я скривилася під час того самого поклону.

Хіба той факт, що мене викликали до дошки, не був показовим прикладом для решти? Я обернулася в бік нудьгуючих студентів. Необов’язкові лекції відвідували рідко. І, судячи з усього, предмет тут цікавив лише мене одну.

— Агато, де ваша увага?!

Я аж підскочила і знову, пропрацьованим рухом, присіла. Але й це не сподобалося професору Ліногал. Він змушував мене повторювати присідання, усмішки, зітхання, привітання — усе те, що справляло перше враження на малордів — десятки, а то й усі сотні разів. Наприкінці я навіть подумала, що він просто мстився мені чорт знає за що.

Ну ганяв же! Як сидорову козу ганяв!

Як ми опинилися в аудиторії самі — з мініпігом за першою партою — я навіть не помітила. Видно, двоє інших вислизнули, коли професор знову кректів над моїми надто напруженими зап’ястями.

— Агато, ще раз! Ти зможеш!

Слова професора вселяли надію, але я вже так втомилася, що була готова впасти з ніг. Відмовлялася продовжувати тортури.

— Дякую, професоре, але на сьогодні з мене точно досить, — випалила я, скориставшись своїм правом піти з необов’язкової лекції до біса.

Осоромлюся перед батьком Ла Варров, так осоромлюся. До біса. Жоден аристократ не вартий цих тортур.

— І що, мала, ти готова так легко здатися?

Це зараз точно сказав професор? Я обернулася і зазирнула в знайомі блакитні очі з іскорками.