Розділ 9.

Доріан запропонував самому поговорити з Річардом. Спокуслива пропозиція. Втекти від відповідальності, прикинутися маленькою статуеткою, турботливо поставленою на поличку.

Одразу згадалися слова Міроша про ляльку. Одразу згадалися силуети жінок-обдарованих, що пробігали повз — повністю позбавлені зв’язку з реальністю.

Довелося відмовитися від такої спокусливої ідеї Доріана. Зрештою, перебувати в цьому псевдо-шлюбі потрібно було саме мені.

І все ж мій чоловік мене не залишив. Його тепла рука міцно тримала мою, коли ми підійшли ближче до кімнат третього курсу. Я низько-низько опустила голову, коли кілька студентів пройшли повз.

Вони перешіптувалися й дивилися на мене, але не підходили. До пори, до часу. Саме тому…

Це я шепотіла собі. Єдина причина, чому я приймала те саме рішення — те, що перевернуло моє життя на до і після — була через косі погляди й можливі дії. Я нікого не зраджувала. Моє рішення нікого не зраджувало. Все заради майбутнього з Доріаном.

Я постукала.

— Так? — пролунало швидше, ніж я встигла відповісти.

Двері відчинилися, і на порозі, витираючи вологе волосся білосніжним рушником, з’явився Річард. З одягу на ньому були лише штани.

— Зовсім дурень, так? — фиркнув Доріан і втолкнув брата всередину.

Мене накрили суперечливі почуття. Я не могла перестати дивитися на Річарда. На те, як злегка відблискували краплі на його шкірі, як перекочувалися м’язи від кожного руху чоловіка. Він був значно вищий за мене, і я проти волі утикалася йому буквально в пупок.

Ну, може, трохи вище? Погляд у мене точно блукав нижче рівня шиї. Я опустила очі, намагаючись сховати внутрішній сором.

— Зараз ранок, і ви прийшли до мене, тож… — Річард знизав плечима й пропустив нас усередину. — Чаю?

— Ми у справі.

— Ні, дякую, — тихо відповіла я, все ще не піднімаючи очей.

Неправильно було так витріщатися. Розглядати тіло чоловіка… Який технічно буде моїм нареченим, але… Я важко видихнула. Якась суцільна Санта-Барбара виходила.

На моє полегшення, Річард відчинив шафу біля дверей і дістав сорочку. Біла тканина швидко лягла йому на плечі.

— Ми… — я прокашлялася. — Я вирішила прийняти твою пропозицію.

Він завмер. Обернувся до мене й подивився довгим, проникливим поглядом своїх світло-блакитних очей. Дихання не збилося, губи не закусував. Просто дивився. Ніби не вірив, що я справді прийняла це рішення.

— Я стану твоєю нареченою, — додала я сміливіше.

— Тимчасово, — додав Доріан і схрестив руки, — доки ми не придумаємо інший план. Я не хочу, щоб малу якийсь придурок затиснув у підворітті.

Це він, мабуть, про мініпіга говорив. Ми залишили його в моїй кімнаті, і я пригрозила стазисом, який міг узагалі вбити милу свинку. Він, здається, зрозумів. Принаймні захрюкав дуже переконливо.

Річард ще раз окинув мене поглядом, потім просто кивнув і поправив манжет.

— Добре.

Я знову заметушилася на місці. Не те щоб я хотіла чогось романтичного чи освідчення в коханні — боже збав, краще без усього цього. Але просте «добре» звучало дещо безлико.

Річард заправив сорочку в штани, накинув піджак на плечі й потягнувся за краваткою.

— Що ж, тоді… Е-е-е, — я ніяково подивилася на Доріана, але він просто сидів поруч, схрестивши руки.

І виглядав темнішим за хмару.

— Як мені це… — я знову повернулася до Річарда й від несподіванки ахнула.

Чоловік стояв переді мною на одному коліні, на долоні тримав маленьку блискучу каблучку. Вона світилася тьмяним білосніжним світлом.

— Позер, — закотив очі Доріан.

— Хіба дівчина не заслужила нормальної пропозиції? — вигнув одну брову Річард.

— Фіктивної!

— Та хоч якої! Ти й на таке не здатен!

— Слухай ти… — Доріан зробив крок у бік брата.

Я зупинила чоловіка одним легким рухом руки. Жодних бійок. Видихнула й промовила:

— Я згодна.