Розділ 8.

Що ж, не зовсім на таку відповідь я розраховувала. Якщо Річард і далі залишатиметься поруч зі мною, попри появу дитини в моєму житті, то ми з Доріаном навряд чи зможемо втекти. Залишимося в Де-Марії під його наглядом. Схоже, доведеться якось боротися з нашими примарами тут.

Я видихнула. Від долі не втечеш, еге ж?

— Не таких слів ти чекала від мене, дівчинко? — всміхнулася мудра ворожка.

Я знизала плечима.

— Коли питаєш про майбутнє, то ніколи не отримаєш тієї відповіді, якої хочеш.

— Ірвін Ла Варр цілком отримав відповіді, які шукав.

Я насупилася. Ла Варр? Батько Доріана й Річарда? Ворожка з вишневим волоссям усміхнулася і змахнула рукавом. У казані закипів чай, тож вона поспішила наповнити дві чашки гарячим напоєм.

— Ти вже знайома з ним?

Я мовчала.

— Батько Річарда Ла Варра, — продовжила відверто жінка, — небезпечний чоловік, дівчинко, тримайся від нього якнайдалі.

— Це теж частина пророцтва?

Вона обернулася і подивилася на мене довгим важким поглядом.

— Це життєва мудрість, — зрештою промовила Геоцинта, — але ти маєш право чинити так, як тобі заманеться. Раніше тебе це ніколи не зупиняло.

Жінка розлила ополоником чай у дві чашки й, скриплячи та похитуючись, підійшла до мене. Я прийняла напій, ледь торкнувшись кінчиків її пальців. Вони були крижаними.

— Я бачила Конвалію… у посудині, — тихо-тихо сказала я. — Ви знали, що вона не була справжньою ворожкою?

Геоцинта завмерла, наче прикута до місця іменем своєї давньої подруги.

— Вона обманювала вас не лише в тому, що накоїла, а й…

— Я не хочу знати, — урвала мене ворожка й пошкутильгала до свого стільця.

Опустилася на нього з гучним зітханням. І весь той час, поки ми пили чай, жодна з нас не промовила ані слова. Я лише тихо поставила чашку, попрощалася і пішла.

А Геоцинта так і сиділа там, із гарячим чаєм у руках. Дивилася в порожнечу й ніби зовсім не помічала, що я весь цей час була в кімнаті.

На вулиці, обурено рохкаючи й фиркаючи, на мене чекав мініпіг. Я підхопила його й попрямувала назад до Академії. Очевидно, рішення мені потрібно було прийняти вже зараз. Найрозумніше й найправильніше — особливо з огляду на те, що сказала мені Геоцинта, — погодитися на пропозицію Річарда. Розіграти перед Академією бурхливу сцену молодят і зажити спокійним життям.

Уникнути цього, схоже, було неможливо. Якщо зрештою Річард однаково буде в моєму житті… То чи не краще, щоб це сталося на моїх умовах?

Мініпіг рохкнув.

— Знаю, ти голодний, — погладила я його по загривку. — Зараз прийдемо до Академії, і я нагодую тебе чимось.

Він знову невдоволено засопів.

— Ти волієш повернутися в людську подобу голодним?

Мініпіг знову щось рохкнув і ображено відвернувся від мене, демонструючи потилицю і зворотний бік вушок.

— Ну зараз так зараз, — видихнула я і поставила його на землю.

Спершу я спробувала найпростіше закляття очищення, яке спрацьовувало на Річардові. Жодного результату. Потім інші — ті, які вивчала в Академії. Усе те саме. Рожевий піг дивився на мене величезними очима й рохкав дедалі обуреніше.

Справа пахла… свинями.

— Так, малюче, схоже я втомилася після першого закляття, — невпевнено протягнула я. — Ходімо до Академії зі мною, як і домовлялися спочатку. Я тебе там нагодую, може, і сили повернуться.

Мініпіг тихенько рохкнув і цього разу не пручався, коли я підхопила його на руки.

Будівлю Академії заливали перші сонячні промені. Пахло розквітлими квітами й ранком. Я забігла всередину, піднялася сходами на свій поверх. Мініпіг із цікавістю розглядав усе навколо.

До кімнати я зайшла тихо, ще й пігові прикрила рота, щоб не розбудити Доріана. Але щойно я глянула в бік ліжка, як миттю насупилася. Чоловіка там не було.

— І де ти була? — холодно запитав він позаду мене.

Я обернулася. Доріан сидів в одному з крісел, схрестивши руки. На його колінах лежав том з історії магії.

— Гуляла, — знизала я плечима. — Як бачиш, уся в камуфляжі, тож мене не впізнали.

— А це… — він показав пальцем на мініпіга.

Я глянула на свинку.

— «Це» було п’яним і намагалося до мене чіплятися. Я запропонувала йому якийсь час побути свинкою, — хихикнула у відповідь. — От тільки, здається, трохи перестаралася із закляттям.

— Твоя магія ще нестабільна, ти мало не підпалила мене в короля, — похитав головою Доріан.

— А що мені було робити? Дати йому затиснути мене в провулку?

— Прибити, — кровожерливо промовив Доріан.

— Хрю?! — заверещав піг і забіг мені за ноги, ховаючись від погляду чоловіка.

— Він уже про все пошкодував, правда ж, пігу? — запитала я, дивлячись на маленьке рожеве диво.