7.2

Геоцинта невдоволено дивилася на мене. За цей час вона майже не змінилася — усе те саме волосся кольору вишні, усе та сама човгаюча хода бабці, нехарактерна для жінки її років. У її очах застиг глибокий смуток, який сама ворожка пронесла крізь роки.

— Я вже думала, ти ніколи не зайдеш, — хмикнувши, кинула вона й почовгала до свого казанка ставити чай. — Сьогодні теж утечеш, не дослухавши до кінця?

Я підібгала губи. Знайшла час для взаємних образ.

— Це в минулому, — холодно відповіла їй.

— Авжеж, авжеж, — іронічно хмикнула ворожка. — Певно, потім з’явишся до короля вдосвіта та заверещиш, що стара Геоцинта втягнула тебе в щось.

— Минулого разу ви мене таки втягнули! — погрозливо загарчала я. — Хоч і самі про те не знали!

Геоцинта видала якийсь звук, якого я навіть розрізнити не змогла. Щось середнє між «ох» та «ах».

— Ну, навряд чи ти прийшла сюди темної ночі, щоби поскаржитися на минуле, — видихнула жінка й сіла на скрипучий стілець.

Мені, за вже старою звичкою, запропонувала тюк сіна біля протилежного кінця стіни. Я сіла.

— Яке передбачення тобі потрібне, дівчинко?

— Моє, мого життя, — упевнено кивнула, а тоді опустила погляд — перебирала пальці. — У мене… Я на роздоріжжі. Є вибір, який можна зробити, але я не вірю в його позитивний результат.

Очі старої ворожки блиснули.

— То ти просто хочеш легкого шляху? — проскрипіла вона.

— Ні, — я хитнула головою. — Хочу лише знати, як побудувати щасливе майбутнє в цьому світі. З мого ви мене витягли, тож це мінімальна плата, яку я попрошу натомість.

Геоцинта не ворухнулася.

— І ще я начебто тут світ урятувала, — я скромно заправила волосся за вухо.

Тут вона вже зовсім розреготалася.

— Та яке мені до цього діло! Я б ще кілька рочків — і померла природною смертю.

— Вам навряд чи більш як п'ятдесят, — із сумнівом протягнула я.

Зустріла їдкий і колючий погляд відьми. Надто вже колючий для старої. Невже їй менше?!

— Що ж, гаразд, — махнула рукою жінка й пішла до дерев’яного столу в тіні своєї халупи. — Іди сюди.

На столі стояло металеве відро з деревиною, поруч — кришталева куля. Вона якраз здебільшого була для декорації. Я вже дещо проходила на теорії передбачень і розуміла, що вона слугувала для відведення очей. Основна сила крилася в цьому самому відерці — та вогні, який закликала ворожка.

Цей вогонь називався долетворним. Із позитивних ефектів — чітке майбутнє до певного моменту, гарантоване здійснення, доволі ясне позначення. Ніяких там туманних сузір’їв на двадцять п’ятих місяцях.

Із негативних ефектів — те, що передбачено, не підлягає поверненню. Те, що побачив, уже не змінити. Досі так і не було доведено, хто саме творить долю — сама людина в момент народження чи ворожка, коли закликає долетворне полум’я.

Проте я впевнено сунула руку у відро. Цього разу пекло менше, хоча я все одно скривилася. Відчуття не з приємних, коли тебе живцем пожирає вогонь, — але слідів не залишається, та й довготривалих проявів немає. Лише пам’ять і болісні відчуття, коли хтось говорить про гаряче.

Геоцинта витягла мою руку з полум’я і здула чорне вугілля з долоні. На ній почали танцювати силуети.

— Що ж, дівчинко, я бачу три прізвища у твоєму житті, — тихо промовила Геоцинта. — Короленко, Майдайра та… Ла Варр.

На останньому її очі піднялися вище. Вона перевела погляд на мене, але здивованою я не виглядала. Зрештою, я підозрювала, що це станеться. Ну не вийшла б я заміж за драконячого лорда! Він же мені відкрито пообіцяв користуватися мною та не давати подружнього життя!

— Бачу поруч чоловіка, — Геоцинта дивилася на мерехтливі силуети. — І дитину. Сина, якщо це важливо.

Не надто.

— Що це за чоловік? — нетерпляче запитала я.

— Саме із цим питанням ти прийшла до мене? — блиснули очі Геоцинти.

На мить вона відволіклася від моєї долоні, і силуети наче завмерли, втупившись у мене. Ворожка теж втупилася в мене. Та навіть я сама наче чекала відповіді, яка мала прийти до мене згори.

Я ж хотіла запитати, чи вдасться нам із Доріаном утекти. То чи не краще зробити крок уперед і дізнатися ім’я того, хто буде поруч зі мною, коли я народжу сина? Я ж народжу його від коханої людини?

— Так, — невпевнено відповіла я.

Наче затамувавши подих, кинулася у воду. Хай буде що буде. Удруге я не вмовлю ворожку на передбачення.

— Ім’я йому — Річард Ла Варр.