Розділ 6.

Ми розійшлися на тій ноті, на якій усі й були. Доріан безглуздо віджартовувався. Річард і далі гнув свою лінію — про те, що так більше не можна, що багато людей перейшли в наступ і відверто зневажають мене. І далі буде лише гірше, аж поки вони не перейдуть межу фізичних знущань.

Ще й король від мене не відчепиться.

І головою я розуміла всі слова Річарда. То якого біса Доріан мовчав?

Щоби провітрити голову, я вирішила сходити до того самого місця, де колись стояла посудина, наповнена жіночою енергією. Тепер тут нічого не було, та й руни з дверей теж зняли. Тепер це було щось на кшталт кімнатки для тихого читання.

Або для думок наодинці із собою, як у мене зараз. Я забралася в крісло з ногами і втупилася в порожній простір перед собою. Як мені вчинити?

— Так і знав, що ти будеш тут, мала, — почула я до болю знайомий голос.

Одразу відчула, як у грудях став клубок. Чого він очікував від мене? Фанфар і щастя? Чи часу для дорослих, повторення того, що було в кареті? Переб’ється. Я відвернулася і непомітно змахнула сльозу.

— Тут стало порожньо, не думаєш? — промовив Доріан і став поруч зі мною.

Крісло навпроти було вільне, але він не поспішав у нього сідати. Просто стояв поруч і дивився в спорожнілий простір.

Я не відповіла.

— Ти тоді повністю зникла, — тихо сказав він, — розчинилася. Я думав, що тут же приб’ю Річарда, ще й за все одразу.

Доріан із якоюсь часткою скорботи хмикнув. Невесело так.

— Я боявся втратити й тебе.

Знову він про свою колишню? Ах, ні, не колишню — що це я! То була «лише подруга». З якою він жив потай від усіх, приховував кілька місяців і допоміг утекти від небажаного шлюбу. Авжеж, так усі з друзями й поводяться.

Я обійняла ноги руками й закусила губу, щоб не наговорити йому гидоти. Теж мені, час знайшов для ностальгії.

Та моя злість була передчасною.

— Я не той, як ти на мене думаєш, — раптом промовив він на одному диханні. — Я кохаю тебе і хочу бути з тобою у всіх сенсах. Просто шлюб зі мною лише все погіршить.

— Яким чином? — я не стримала своєї обітниці мовчання.

— Ти можеш померти.

Спершу я насупилася. Підвела голову в нерозумінні, втупилася в Доріана, наче в того, хто ніс повну нісенітницю. Тобто відверті стосунки з ним мене не вб’ють, а каблучка на пальці — усе? Одразу вріжу дуба? 

Проте Доріан не був схожий на брехуна. Не тієї миті. Стиснув губи, дивився кудись убік. Його очі хаотично рухалися — ледь помітно, та я надто добре його знала.

Він щиро вірив, що становив загрозу.

— Це щось пов’язане з балансом твоєї сили? — кинула я із часткою роздратування, але водночас — цікавості.

Чоловік часто повторював, що його сила — це хрест, це камінь на шиї, це ще багато неприємних слів. Хоча, як на мене, справа була лише в тому, як цю силу застосовувати.

— І так, і ні, — він видихнув і присів поруч, просто на підлогу, виставивши одну ногу вперед.

Так сидять перед багаттям, щоби почати ту саму байку чи страшилку або навіть героїчну історію. І Доріан почав.

— Колись давно, тут уже вибач, але буде лекція з історії, існувало безліч типів магії — з десяток стихійних, часова, навіть погодна й темна. Зараз ти не побачиш і половини з них.

— Магів перебили? — припустила я.

— Ми не настільки кровожерливі, мала! — усміхнувся Доріан. — Просто магія успадковується або по материнській, або по батьківській лінії. У двох магів електрики буде дитина з точно такою самою силою. А якщо чоловік буде вогняним? Або, скажімо, часовим?

— То дитина буде або тим, або тим, — я знизала плечима.

— А якщо це відбуватиметься знову і знову, доки від одного типу магії нікого не залишиться? — Доріан дивився просто перед собою, час від часу покусуючи губи. — Так ми й дійшли до того, що темних магів майже не залишилося. Просто раз у раз успадковувалася інша сила. Спершу темна магія залишилася в кількох родинах. Потім — лише в чоловіків. І нарешті…

Він подивився на мене. В очах застигла туга.

— Лише в Ла Варрів.

У мене перехопило подих. Не треба було бути генієм і математиком, щоб скласти два і два. Якщо Річард не був носієм цієї магії, то Доріан виявився єдиним, хто продовжував їхню родову силу.

Виходить, його батько теж був — чи є? — темним магом?

Стоп. Я смикнулася в бік чоловіка.

— Ти хочеш сказати… — промовила я, нарешті усвідомлюючи весь масштаб трагедії, що вирувала в грудях Доріана. — Що ти єдиний темний маг зараз? Із тих, хто нині живе?

Чомусь ця думка ніколи не спадала мені на гадку.

— Я і мій батько, — він кивнув. — І ворожка передбачила йому лише двох синів, тож темна магія має солідні шанси закінчитися на такому невихованому й хамовитому пияці, як я.

Він хмикнув і театрально вклонився. Мені смішно не було. Запала незручна мовчанка.