Розділ 5.

— Агато, ти чого? — голос Річарда огорнув мене такою турботою, що я не витримала й розридалася просто в нього на плечі.

Уткнулася в його груди, прикрила обличчя долонями й плакала, як у дитинстві. Сил у мене не було. Абсолютно ні на що. Тілом пройшлося тремтіння, по шкірі — суцільні мурашки. Було холодно, наче хтось ввімкнув кондиціонер, чи раптом настала зима. 

Усі останні місяці я переховувалася, тікала, боялася, а потім боролася — лише для того, щоб знову опинитися загнаною в глухий кут. Тільки тепер хованки мені зовсім не світили — лише цілковите використання моїх сил. Навіть не самих сил — мого статусу. Моєї руки, мене.

Навколо мене обвилися чоловічі руки. Річард обіймав мене, лагідно гладячи по голові. Він нічого не казав.

— Якого біса, Річарде, — прогарчав Доріан, наближаючись до нас іззаду.

Я злякалася. Ще дужче притиснулася до старшого Ла Варра. Нехай скористається своєю суперздібністю бути хорошим хлопцем і вкриє мене від турбот… Але зараз… Мені було геть не до стосунків братів.

Огидний черв’ячок у голові нагадав, що вони ж мене так само ділили. І той факт, що зараз я плакала на плечі Річарда…

Відсторонилася майже відразу.

— Агато? — з тривогою підійшов до мене Доріан.

— Я просто хочу піти туди, де тихо, — сказала зовсім розгубленим голосом.

— У вас зараз лекція… — невпевнено пробурмотів Річард.

За що, ймовірно, отримав суворий погляд брата. Бо вже за мить мене повели із загального коридору кудись на третій поверх. Студентів ставало менше, поглядів у наш бік — теж.

— Заходьте, — промовив Річард і відчинив перед нами двері.

Я уривчасто видихнула. Поки йшли, уже трохи оговталася. Хоча рішення всіх моїх проблем усе ще не було.

Річард привів нас до своєї кімнати. Простора й світла, вона дуже нагадувала ту, куди поселили мене. Лише була в іншому місці.

— Сідай, Агато, я зроблю чай. М’ятний будеш?

Я невиразно кивнула й зробила, як наказали. Сіла на ліжко. Витерла очі хустинкою, яку люб’язно простягнув Доріан. Сам він причаївся біля стіни і уважно вивчав мене темними очима.

— Так більше не може тривати, — промовила я, покусуючи губу.

— Якщо тебе хтось ображає… — почав було Річард.

— Це все клятий професор?! — прогарчав Доріан.

Вони перезирнулися. Обоє ж не знали, що пообіцяв мені професор Берто. Я видихнула. Може, його погрози взагалі були порожніми, а я сама собі все надумала. Зрештою, король хотів використати мене для очищення Міхікадо — а для цього мені потрібно було хоча б трохи розбиратися в магії.

І раптом… Одна маленька нав’язлива думка…

— Доріане, — запитала я, раптом зрозумівши, що саме тривожило мене найбільше, — Доріане, а чому король не хоче відправити тебе самого на Міхікадо?

Адже якщо замислитися, темна магія могла б значно швидше й якісніше очистити півострів. Навіть із величезним запасом я могла діяти лише грубою силою. Тоді як Доріан міг просто забирати життя в монстрів.

Я зовсім не потрібна на Міхікадо.

Усвідомлення вдарило під дих. Доріан мовчав, опустивши голову.

— Королю не потрібна моя сила для очищення острова, чи не так? Він просто… Хоче видати мене заміж за драконячого посла й забрати землі до Де-Марії? Моя сила — лише привід?

Тиша оглушувала. І підтверджувала мої найстрашніші здогади.

— Я не дозволю йому зробити це, — першим заявив Доріан.

Тривожно ходив з боку в бік, поки Річард робив мені чай, помішуючи ложечкою цукор. Доріан гарчав. Схопився за стіл так, що кісточки побіліли.

— Як? — поставила я до жаху просте запитання.

Бо відповідь на нього я знала — і сам Доріан жодного разу не пропонував мені цього рішення.

— Не знаю, — він підібгав губи.

— Одружися з нею, — випалив Річард.

Я навіть оторопіла. Повернулася до чоловіка й витріщилася на нього квадратними очима. Що він коїть? Навіщо? Штовхає брата до рішення? Чи просто хотів показати мені, що Доріан ніколи на це не погодиться — навіть якщо моє життя буде на кону?

— Я не можу, і ти чудово це знаєш, — виплюнув Доріан і грубо вилаявся. — Чорт, Річарде, ти завжди був козлом, але сьогодні перевершив самого себе.

Річард схрестив руки й знизав плечима.

— Якщо цього не зробиш ти, то зроблю я, — просто заявив він і подивився на мене. — Ніхто не посміє діяти проти імені Ла Варрів.

— Але король… — запротестувала я.

— Чуєш, брате, — Доріан підлетів до Річарда й схопив того за комір, — я посмію запустити в твій бік найсмертоносніше закляття, яке тільки вигадаю, якщо ти ще раз зиркнеш у бік моєї дівчини…

Дівчини. Мене це мало б тішити. Та на душі все одно було тужливо.

— Зиркати в її бік я й не збираюся, — спокійно відповів йому Річард, анітрохи не опираючись нападу, — ви зможете й далі продовжувати ваші романтичні зустрічі. Чи робити, що ви там робите.