Розділ 4.

— Фаржальде, у тебе нервовий тик чи чого такий похмурий? — не втримався від коментаря Доріан.

— Мене одного бентежить, що з нами дівчина навчається? — крізь зуби пробурмотів той.

На задній парті теж стих шум. Мірош і його компанія зацікавлено спостерігали за мною. Його увага до моєї персони останнім часом узагалі посилилася — і зовсім не в позитивному сенсі. Хижому. Моторошний хлопець, уникати його треба так само як і ректора.

— Ця дівчина тебе швидко покладе на лопатки, — знизав плечима Доріан.

— Хлопці, давайте не будемо сваритися! — підвівся зі свого місця Маті Фо.

Ми ж були сусідами по кімнаті. Буквально спали пліч-о-пліч. А зараз він навіть у вічі мені боявся подивитися.

Я понурила голову.

— Я маю право тут навчатися як студентка за обміном, — сказала й похитала головою. — Якщо у вас із цим є проблеми, звертайтеся до ректора.

— Тато вас навіть слухати не стане, — зверхньо заявив Мірош, — але це не скасовує дрібних капостей, які ми можемо влаштувати цій…

Я відчула, як Доріан увесь напружився, готовий до стрибка. За два помахи він перестрибнув би сходинки й набив однокласникові пику, якби я вчасно не торкнулася його руки. І якби професор не зайшов до аудиторії.

— Що ж, почнемо лекцію, панове, — шумно видихнув він і повернувся до мене. Похитав головою і дуже показово, щоб усі чули й розуміли його позицію, додав: — і пані.

О Боже, дай мені сил.

Професор Берто прошаркав до дошки й акуратним почерком написав три класифікації монстрів у Де-Марії. Ті, що їдять траву, ті, що живляться магією, і ті, що живляться людьми.

Я насупилася і підняла руку. Професор очевидно невдоволено прицмокнув губами.

— Ну що вам? — спитав він і закотив очі.

— Чи існують монстри, які їдять інших тварин?

— Я написав це на дошці? — стомлено буркнув професор.

— Ні, але…

— Отже, їх немає, — він знову повернувся до дошки, щоби продовжити писати.

Та я, звісно, так просто від нього відставати не збиралася. Маячня ж! Я прийшла сюди вчитися! Мене залишили тут буквально з метою приборкати мою магію на благо корони — неофіційно. А офіційно — щоби поступово розширювати горизонти Академії.

Нехай відповідає!

— Чого ви хочете, студентко? — професор навіть не повернувся до мене.

— Агато Майдайро, професоре, чи можуть тварюки-людожери обходитися, наприклад, вовками? Або лисицями?

І хоч я викликала шепіт серед однокласників, їм теж було цікаво. Просто всі боялися втомленого й розлюченого професора Берто. Після недавнього звільнення жінок його покинула власна дружина.

— Можуть, — він обернувся і подивився мені у вічі, — але дівчата на кшталт вас здаються їм куди смачнішими. Особливо якщо магічний потенціал великий.

Я вдоволено усміхнулася і кивнула, миттєво занотувавши отриману інформацію. Це можна було використати в подальших дослідженнях.

— Професоре, можна?

Я обернулася. Цього разу запитання ставив Мірош. Зазвичай він ніколи цього не робив, пускаючи в хід своїх посіпак або просто відмовчуючись на задній парті. Сьогодні був виняток.

— Що відбувається з магічними тварюками, які поглинули чийсь потенціал? Адже люди, як нам відомо, теж можуть розширити свій запас за рахунок інших.

Я стиснула зуби. Якщо це був не натяк на мене, я б дуже здивувалася.

— Чудове запитання, лорде Фонтерштайне, — очі професора блиснули, коли він обернувся до Міроша. — Такі тварюки теж розширюють свій магічний запас. І що більше вони поглинуть інших…

По спині скотилася холодна крапля поту. Мені пригадалися слова короля: «Там споконвіку мешкають усілякі тварюки — монстри, вурдалаки, нерозумна гидота, одним словом. Тепер у нас є неймовірна сила у вас, леді Агато, й у вашому вірному псові, лорді Доріані Ла Варрі». Він хотів, щоб ми їх убивали?

—… тим сильнішими вони стають, — закінчив професор, — аж доки вбити їх стане майже неможливо.

— А де… — губи пересохли, в очах застиг жах, — вони мешкають?

— У різних місцях. Але найнебезпечніші — на півострові Міхікадо.

Серце впало. Ми з Доріаном майже миттєво перезирнулися.