3.2

Уночі мені не спалося. Я крутилася уві сні — то було холодно, то жарко, то просто нестерпно. Напис не виходив із пам’яті.

Отака подяка за порятунок. І все чому? Правильно. Бо я народилася дівчиною. Я важко зітхнула. Ну принаймні ховатися вже не доводиться — мало б стати легше.

За дверима почувся шерех, і я напружилася. До мене ж могли підкрастися з якоюсь гидотою. Я начаклувала свою криву водяну сферу, щоб збити з пантелику того, хто увійде, а сама тихо підійшла до дверей. Шерех не припинявся — ба більше, я почула шепіт.

— Говори тихіше, придурку!

— Краще б ми просто зайшли всередину.

— І налякали її до чортиків?!

Я опустила руку, а разом із нею впала й водяна кулька. Розчинила двері навстіж. За ними, як і очікувалося, стояли два брати Ла Варри — світловолосий Річард, який намагався вичитати молодшого, і темноволосий Доріан. Який просто розлігся на підлозі біля дверей.

— І що ви тут удвох робите? — спитала рівним голосом.

— Стережемо, — анітрохи не сумніваючись у власних словах, ляпнув Річард.

У мене сіпнулося око.

— Це король попросив таке втнути?

— Нє, мала, — хмикнув Доріан і звідкись дістав пляшку.

Старі звички помирають довго.

— А що ви тоді тут робите? — я і далі хмурилася.

Річард мовчав, а Доріан ховався за пляшкою. І зовсім не поспішав змінювати свою позу. Ми так простояли з хвилину, поки я не змирилася. Голосно видихнула.

— Гаразд, заходьте.

Першим доволі радісно влетів Річард. На його обличчі сяяли радість і полегшення — вочевидь, любителю академічних правил дуже вже не подобалося перебувати в коридорі після відбою. Доріан же увійшов неспішно й одразу плюхнувся в крісло, особливо не питаючи дозволу.

— Пробач, Агато, ми не хотіли тебе тривожити, — спробував виправдатися Річард.

— Ми хотіли буквально протилежного, — хмикнув Доріан. — Це окулярик вирішив повипендрюватися, тому ми тебе розбудили. Ти лягай. Усе буде добре.

І підморгнув мені з найбільш самовпевненим виглядом. Усередині все скрутилося в клубок. Ох, цей цукерково-букетний період… Я відчула, як миттєво почервоніла, й аж ніяк не від сорому. Дуже мені захотілося, щоб Річард кудись вийшов прогулятися.

Та він зручно вмостився в кріслі навпроти брата.

— Поясниш? — я подивилася на нього.

— Доріан розповів про напис, і… — Річард зам’явся. — Я запропонував постерегти біля твоїх дверей. Той, хто тобі це написав, навряд чи зупиниться на одній маленькій погрозі.

— А раптом це не мені? — знизала плечима, відверто збрехавши.

Ла Варри перезирнулися. Мого брехливого оптимізму вони не поділяли.

Я ще якийсь час опиралася їхній ідеї, а потім махнула рукою. Ну хочуть мене чоловіки позахищати, то що мені їх зупиняти? Забралася назад під ковдру й поклала голову на подушку. Дивовижно, але сон прийшов миттєво.

Може, мені і справді бракувало відчуття безпеки?

Уранці вставати було важко всім нам. Голова була квадратна, а в мене ще й добряче боліла. Але попри це я схопила підручник із магічних тварюк, свій блокнот із пером і поплелася слідом за Доріаном до корпусу першокурсників.

— Скоро іспити, а я нічого не знаю, — почула я розмову одного з моїх однокласників.

— Головне, знову прання не влаштовуй, а то точно вилетиш, — хмикнув хтось у відповідь.

Я зайшла до аудиторії, і двоє, що розмовляли, миттєво замовкли. Вони дивилися на мене вовком, хоча це було навіть применшенням — опустили голови, насупили брови й напружили кулаки до білих кісточок. Чудова реакція.

І довго мені із цим миритися?