Розділ 3.

— Виродки, — прогарчав Доріан і змахнув рукою.

Темні вихори зірвалися з його пальців, повністю поглинувши обриси кривавих літер. Я опустила голову.

— Не слухай їх. Це просто заздрість.

— Тобі не варто було використовувати магію, — ледь чутно вичавила я.

І завмерла біля карети, затримавшись на тому місці, де ще секунду тому витало закляття. Магія Доріана поглинула все. Вона настільки потужна?

— Ніхто не постраждає від пари літер, — коротко хмикнув він, поставив ногу на східці карети й простягнув мені руку.

Я похитала головою.

— Хочу прогулятися.

— Пішки? — він звів брови.

В повітрі стояв аромат прохолодної ночі. Холодно не було. Радше приємно. Відчуваєш себе живою.

Я пройшла вздовж карети до прекрасних коней, які нетерпляче били копитами об землю. Дивно, що у світі магічних заклять і можливостей вони досі користувалися таким примітивним засобом пересування. Я видихнула й кивнула візникові, але той навіть слухати мене не став — на всі очі дивився на Доріана.

— Їдьте додому, — нарешті видавив він із себе й підійшов до мене. — Я піду з тобою.

— Тобі не обов'язково.

Доріан фиркнув. «Ніби я дозволю тобі йти нічним містом самій після того, як тобі погрожували». Саме про це він тоді думав — ну точно ж. Уголос не сказав, щоб іще більше не засмучувати. Напевно.

Часом мені було складно зрозуміти, про що думав Доріан.

— Про що ви говорили з драконом?

Ах, так. Саме про це.

— Покликав мене заміж, — анітрохи не збрехала я.

Можливо, не в найромантичніший спосіб, звісно, але суть була саме в цьому. Лорд Кірсі озвучив свої переваги та причини для шлюбу зі мною.

Деякий час Доріан ішов мовчки. Ледь човгав ногами, копав камінці вздовж дороги й мовчки йшов уперед. Але тінь на його обличчі нікуди не зникала.

— Я не хочу, щоб ти була з ним, — нарешті сказав він.

Я всміхнулася.

— Серйозно? — запитала з лукавою іронією. — Після нашої поїздки в кареті ти думав, що я з шаленим захватом кинуся в обійми першому-ліпшому дракону?

— Він справді дасть тобі політичний захист.

— Ти зараз мене вмовляєш? — я вже не була певна, чи була в моїх словах іронія, чи відверта злість. — Хочеш, щоб я вийшла за нього заміж?

— Я з цього й почав, — тихіше додав Доріан, — що не хочу.

Я замовкла. Сказати було нічого, а злість неприємним шлейфом затягувала спогади. Мені дуже хотілося, щоб лорд Кірсі просто не міг мені такого пропонувати. 

— Але якщо хочеш… — після хвилини роздумів Доріан сповільнив крок.

У його очах відбивався місяць. Зараз чоловік знову був у своїй подобі — його темне волосся спадало на обличчя. Вітер лагідно пестив шкіру.

— Ми можемо втекти, — промовив він і ніжно заправив мені пасмо волосся за вухо.

Хоча волосся заважало радше йому самому.

— Ми візьмемо невелику суму грошей і втечемо до ельфійської країни, — шепотів він. — Я знаю, що там є одна майже покинута хатина… Куди ніхто не здогадається поткнутися.

— Твоєї колишньої? — їдко вколола я.

— Подруги, — автоматично виправив Доріан і всміхнувся. — Там будемо лише ми вдвох. І більше нам ніхто не потрібен.

Слова Доріана звучали по-медовому солодко, але була в них і гірка пігулка. Йому, може, й не був ніхто потрібен. А от я хотіла закінчити навчання, опанувати свою нову силу, яка виходила з-під контролю будь-якої зручної миті, побудувати своє життя в цьому світі — раз уже я тут застрягла…

— Або залишимо все як є, — він знизав плечима. — Просто… не ходи нікуди сама, гаразд?

Перед очима знову спливла фраза, написана кривавими літерами.

— Я подумаю, — ухильно відповіла чоловікові.

Бо зовсім не таку пропозицію я хотіла від нього почути.