1.2

Три місяці тому

Я перебирала книги в домі тітоньки Терези. У моєму домі. Більшість із них були присвячені кулінарії та пекарському мистецтву. Я знайшла навіть кілька любовних романів, що неабияк здивувало мене — чомусь я зовсім не уявляла тітоньку Терезу за їхнім читанням. Чи був у неї чоловік? Чи була кохана людина? Я подивилася в темний коридор у бік дверей — тітонька саме зараз сиділа в саду.

Скільки ж запитань я хотіла їй поставити? Я закусила губу й поклала книгу назад. Треба б витерти й акуратно розставити книги. А ті, які я не зможу читати, віддати до місцевої бібліотеки.

Стук у двері змусив мене здригнутися. Я досі боялася нових відвідувачів. Недавні спогади надто виразно закарбувалися в пам’яті.

— Хто там? — запитала впевнено, але всередині тремтіла.

Хоча небезпека вже давно минула. Принаймні з боку корони.

— Це я… — зам’явся. — Доріан.

Я миттєво усміхнулася й розчахнула двері. Бачити його завжди було приємно. Доріан доглядав за мною, поки я не могла ходити й перебувала в лікарні. Тепер навідувався рідше, що, звісно, засмучувало.

І не усміхався зі звичним нахабством. Чомусь увесь час ховав очі й якось натягнуто вичавлював із себе слова. А потім тікав за кілька хвилин. Я не тиснула. Якщо щось буде не так, він скаже. Правда ж?

Сьогодні Доріан навіть не намагався вичавити усмішку. Кивнув мені при вході й пройшов на кухню, вмостившись на стільчику біля вікна.

— Щось сталося? — запитала я й стривожено сіла поруч.

— Так, — він видихнув і вперше відтоді, як прийшов, подивився на мене.

Очі уважно вивчали моє обличчя. Зіниці розширені. Моє серце стрепенулося. Пауза між нами затягнулася.

— І я не знаю, як сказати тобі це, — ніяково видихнув Доріан і всміхнувся, — навіть не пам’ятаю, коли востаннє почувався таким жалюгідним.

— Ти мене лякаєш.

— Я себе теж лякаю, знаєш.

Не знаю. Потягнулася до нього рукою, але завмерла на півдорозі. Пальці безживно впали поруч. Доріан сам узяв їх у свої теплі руки.

— Що ти… — він говорив тихо, — пам’ятаєш із дня… Із того самого дня? 

— Королева привела мене до таємної кімнати, я пішла в посудину за силою, потім побачила тебе, — перелічувала я, — тобто не тебе, звісно, а Річарда. Через багато подій я прокинулася вже у тебе на руках.

Доріан кивнув.

— Не Річарда, — чомусь уточнив він.

— Не Річарда, — підтвердила я, — до чого ти ведеш?

Чоловік закусив губу й подивився на мої пальці. Повільно він водив уздовж моїх кісточок, граючись ними подушечками своїх пальців. Усередині мене розлилося тепло, зосереджуючись десь у районі живота.

— Ти пам’ятаєш, що я сказав тобі… Коли ти прийшла до тями?

А. Ось до чого це.

— Ми нарешті поговоримо про те саме?

Він підняв на мене очі. У них читалися нерозуміння, розгубленість і… бажання?

— Ти пам’ятаєш? — не запитав, а радше ствердив.

— Ти сказав, що кохаєш мене, — я видихнула, — але…

— Я не знав, що ти чула. Чому не сказала?

— Не випало до слова? — я всміхнулася. — Як ти собі це уявляєш? О, Доріане, привіт, до речі, ти мені тут днями в коханні зізнавався так пристрасно, пробач, що переповнена смертоносною магією не встигла сказати тобі, що почуття взаємні?

Я ніяково розсміялася, але Доріан зовсім не підтримав мій сміх. Його очі розширилися. Губи були прочинені — навіть свою мантру пальцями він раптом зупинив і дивився на мене так, ніби я щойно повстала з мертвих.

— Що? — я засовалася на стільці.

— Що ти щойно сказала?

— Що була переповнена смертоносною магією?

— Ні, після цього, — він подався вперед, ближче до мене.

У роті пересохло.

— Що почуття… взаємні? — я перейшла на шепіт.

Пауза тривала мить. Потім другу. Потім почувся гуркіт від стільця, що впав, і я не одразу зрозуміла, як губи Доріана накрили мої. Усередині знайшлося місце для всіх емоцій одразу, але найголовнішою було полегшення. 

Я нарешті цілувала чоловіка, якого бажала весь цей час.

Наш час

— Доріане, це не смішно. Зустріч із драконячою делегацією. Мені там потрібен Річард, а ви вирішили пограти в перевдягання?!

Чоловік підійшов до мене ближче й солодко поцілував у губи, ледь торкаючись подушечками пальців підборіддя. Тілом пробігли мурашки.

— І я радий бачити тебе, Агато, — промовив чоловік.

Витівка була дуже в дусі самого Доріана, але від його брата я такого не очікувала. Він був стриманішим і серйознішим. Невже вирішив розважитися, коли на кону була репутація країни?

— Охолонь, мала, я там усе одно номінально буду, — шепнув Доріан і підморгнув. — Річард подумав, що я тобі як моральна підтримка більше підійду.