Розділ 28.

У мене зайняло трохи більше часу зібрати всі речі в сумку, просто тому що руки зрадницьки тремтіли. Зайва увага до мене завжди загрозливою скелею нагадувала про можливість зникнути безслідно. А може й не безслідно — з огляду на те, скільки всього я порушила в стінах цієї Академії.

— Сміливіше, юначе, я не кусаюся, — підкликав мене до себе професор Берто.

Тут я б не казала гоп абсолютно. Те, як різко змінювався його настрій під час лекції, цілком собі могло бути ознакою сказу. А укус такого, кажуть, украй шкідливий для здоров’я.

— Кажеш, лорд Доріан Ла Варр погано почувався? — уважно розглядав мене професор.

Я видихнула з полегшенням. Подумки, звісно — не вистачало, щоб викладач помітив мою радість через несправжню недугу однокласника. Але, продовжуючи свою нитку брехні, я впевнено кивнула.

— Як ти вважаєш, Артемісе, що важливіше для людини… Ні, для студента — бути чесним чи відданим?

Й очі примружив із явним розумінням справи. Мене розкусили. Я прикривала Доріана, а професор аж анітрохи не купився на мою швидко вигадану брехню. Але відступати було пізно.

— Відданим, професоре, — упевнено кивнула я.

— Що ж, — він не виглядав здивованим, але все ж поставив руки на стіл і відкинувся на спинку стільця, — для декого це похвально. Король дуже любить відданих студентів.

Чому це звучало зовсім не як комплімент?

— А якби король попросив тебе піти на небезпечну місію? — продовжував умовляти професор Берто.

— Я б пішла, — тихо, але твердо відповіла йому.

Наче в мене був би вибір, якби король відправив мене кудись. Не скажу ж йому: упс, знаєте, Ваша Високість (або як там треба було до королів звертатися), я взагалі не тутешня, з України прилетіла до вас, так би мовити. А давайте ви мене відпустите, а з вашими вовкулаками самі якось упораєтеся? Окі-докі?

Уже бачу, як мене спалюють на багатті після цих слів.

— А якби король наказав убити твою матір?

Я витріщилася на професора.

— Твоя мати, вочевидь, є жінкою, — пояснив свої слова професор і навіть нахилився до мене ближче, — а отже вона — потенційна небезпека.

Я відчула, як холодна крапелька поту почала скапувати в мене по спині.

— Ти б… вбив її на благо Армароса і всієї Де-Марії загалом?

Професор не виглядав веселим чи жартівливим. Куточки його губ були опущені, очі примружені. Він уважно стежив за кожним моїм зітханням, кожною швидкоплинно неконтрольованою реакцією. І читав як відкриту книгу.

Що йому відповісти? Так, убила б? Але я не зможу видати таку брехню на одному диханні! Сказати ні? А чи не приверну я до себе ще більше підозр, ніж є зараз? Чорт, чорт, чорт! Цей божевільний набагато розумніший, ніж хоче здаватися!

Паніка заповнила моє тіло, як раптом різко настала тиша. Повна.

— Це неможливе запитання, професоре, — холодно відповіла я.

— Чому ж? — він щиро підняв брови.

— Як ви вже згадали на лекції, я — представник нижчого класу. У мене немає батьків — я ніколи не знав свою матір чи навіть батька. У мене немає сім’ї або людей, які могли б хоч якось нашкодити країні.

Приглушливою тишею можна було різати.

— У мене тут нікого немає, — ще твердіше заявила я, і була впевнена в кожному сказаному слові.

Бо я справді не збрехала. Якщо цей професор володіє якоюсь магією, що розпізнає брехню, то зараз він зміг видихнути. У цьому світі в мене нікого немає. У цьому світі я і справді одна.

Єдина людина, яка була мені близька, ніколи б не нашкодила країні. Вона боялася навіть власної тіні — і її все одно забрали.

Я дивилася на професора тріумфально.

— Цікаво, — тільки й відповів він, а потім байдуже відвернувся і встав зі свого стільця, — передай Доріану, що його прогули пробачатимуть до певного часу. Нехай не користується своїм статусом занадто сильно, а то плата потім може бути надто великою.

— Добре, — кинула я і не вшанувалася навіть погляду, — я можу йти?

— Так-так, — махнув рукою професор, уже геть забувши про мене й погрози, які він щойно озвучив.

Цікаво йому. От же ж, хрін старий. Упевнена, такі як він, першими б побігли мене на плаху вести! Що він, що ректор! Обидва хороші!

Я йшла коридором і гучно тупала ногами. Гарних новин за день не спостерігалося — попереду було фехтування, і ще купа спортивних заходів. А це ризики в переодягальнях — якщо тут узагалі є якась форма, звісно. Раптом вони голяка це роблять?

У мене навіть мурашки по шкірі пройшли.

— Гей, першокурснику! — раптом почула я над своєю головою і різко загальмувала.

Наді мною повисла бульбашка — така сама, як і в їдальні. Дивилася на мене своїми лупоокими кружечками і випльовувала слова напівпрозорим ротом.

— Це ви мені? — я ткнула пальцем у себе.

— Тобі лист! — задоволено проголосила бульбашка, перекинулася і видала звук, дуже схожий на нічного кота, що вирішив позбутися шерсті, яка надто довго зависала в нього в шлунку.