Розділ 27.

Мої однокласники ліниво лежали на партах, анітрохи не цікавлячись словами викладача.

— Для початку дозвольте представитися, — анітрохи не зніяковів чоловік, — мене звати професор Берто, і з усіх питань Академії ви можете звертатися безпосередньо до мене, або ж до старшого куратора молодших курсів, лорда Ла Варра.

Професор уважно оглянув клас і похмурнішав.

— До речі про Ла Варра, хіба Доріан не повинен навчатися з вами? — здивовано запитав він і змахнув рукою, викликавши цілий рій повітряних іскор.

А в мене перехопило подих. З кожного пальця цього літнього чоловіка злітали помаранчеві язики полум’я, з-під яких народжувався предмет. Це була і книга, і перо, і якісь документи, які професор лінивим рухом руки відкидав — і предмет знову зникав у летючих іскрах.

Це було неймовірно красиво. Я буквально забула, як дихати.

— І справді, Доріан Ла Варр, — раптом голосніше підтвердив професор Берто, — любязні, він є сьогодні?

Я ніяково скривилася. Треба якось прикрити цього дурня. Виженуть же! Здається, до мого списку брехні додасться ще один пункт.

— Пробачте, професоре, він погано почувався! — випалила я, піднявши руку вгору.

Погляд чоловіка перекинувся на мене. Куточки очей миттєво підкреслили увагу, з якою він мене роздивлявся. На губах заграла посмішка, у якій я точно побачила цікавість — ось тільки з боку професор усе ще схожий на трохи відстороненого від життя божевільного.

— А ви, вибачте, юначе?

— Артеміс, — я опустила руку, незручність накрила з головою, — просто… Артеміс, малорд.

Професор прокашлявся і завів руки за спину.

— Що ж, просто Артеміс, у такому разі ось тобі перший урок, — він не дивився мені в очі, але тон був аж ніяк не приємним, — підстрибувати з місця і руки до сонця тягнути не личить у пристойному товаристві.

Класом прокотився сміх. На мене кидали погляди.

— Як і звертатися до професора за титулом малорд, — продовжував він вичитувати мене. — У кожного своя роль у суспільстві, чи не так? Лорде Фо, розкажіть мені, будь ласка, як слід звертатися до вищих осіб?

Маті кілька разів моргнув і навіть гикнув.

— Ну… — запнувся він. — До професорів так і є, за робочим титулом…

— Не мимрити! — раптом так гаркнув викладач, що ми обоє ледь знову не підскочили зі стільців — його очі потемнішали, брови були здвинуті, губи щільно затулені. — Говорити чітко і ясно! Як личить чоловікові, а не якійсь дівці!

Я стиснула зуби, щоби проковтнути образу.

— За титулом, професоре! — викарбував як в армії Маті.

— До королівських осіб — «Великий Малорд»! — втупившись прямо перед собою, продовжував Маті. — До людей свого рангу — просто малорд!

Обличчя професора Берто розслабилося, він злегка посміхнувся, знову надягнувши маску божевільного.

— Уже краще, лорде Фо, як звертатися до стану нижчого за вас? Як, наприклад, до Артеміса? — і він вказав на мене рукою.

Мої брови все ж піднялися. Це було якось… образливо чи що?

— Хто хоче відповісти?

На таку відверту провокацію щодо однокласника міг погодитись лише покидьок. Що він і зробив. Голос Міроша пролунав у вухах скрипом.

— На ім’я, професоре, — хмикнув він, — бо вони не заслуговують на нашу повагу.

— Поки що, лорде Фонтерштейн, — відрізав викладач, — одного разу вони можуть отримати титул від короля, і тоді…

Чомусь подальші слова я зовсім не могла почути. Як… Як щойно професор назвав Міроша? Хіба ректор нашої Академії не був теж Фонтерштейном?

Це ж просто збіг, правда?

—… тож не задирайте носа, коли ображаєте однокласників.

Дивно, як однією своєю тирадою він примудрився зазирнути по обидва боки соціальної барикади. Бо пасивну агресію навіть дитина б помітила в його порівнянні зі мною, ось тільки… Хіба тільки що це професор не збив пиху із задиракого Міроша?

Трясця, Мірош… Невже він родич ректора?

— Що ж, вважатимемо, що вступну лекцію з етики ми пройшли, — плеснув у долоні професор, — далі за розкладом у вас фехтування, верхова їзда й танці.

Останнє моїм однокласникам геть не сподобалося.

— Не нити! — знову гаркнув професор Берто. — Шмарклі витирати! Інакше геть! Геть! Геть!

У цей момент навколо професора зібралася густа магія фіолетового кольору, яка розліталася по всьому класу, залишаючи на стінах помітні темні сліди. Хтось почав пригинатися — боявся, що й по ньому влучить снаряд цієї гидоти, але викладач чудово знав свою справу.

Я це бачила по його очах. Страшна людина. Бо розумна — на відміну від зарозумілої аристократії.

Коли основний запал люті спав, професор хмикнув і поправив три волосини, відкинувши їх назад. Провів елегантно вздовж свого чола і сказав уже спокійніше:

— Можете бути вільні, — і додав: — крім Артеміса, будь ласка.