Розділ 26.

Коли ми повернулися до кімнати, Маті все ще мрійливо хропів.

— Солодких снів… — буркнув мені Доріан і впав на дальню частину ліжка, —… мала.

Я спалахнула. Відразу ж кинула погляд на Маті.

— Доріане! — прошипіла боязким шепотом.

На що він мені лише підморгнув і опустив голову на подушку, повернувшись до мене спиною. Моє очевидне обурення він повністю проігнорував. 

Я потупала на місці, розгублена. Доріан мені був абсолютно незрозумілий. В одну секунду він — турботливий захисник, і, хоч і з темною аурою навколо себе, але все ж розуміючий товариш. А в іншу — просто Доріан. Сволота така, заморська.

І ніколи не зрозумієш, видасть він мою таємницю чи ні.

Я ще раз глянула на Маті й видихнула. Робити все одно не було чого, тож я видихнула й лягла на самий краєчок. Ковдри не вистачало, та й місця зовсім не було, але я не скаржилася. Головне, щоб обійматися не почав.

Спати залишалося всього пару годин.

На першу лекцію ніякі підручники брати не потрібно було — та й, чесно кажучи, я не знала, які. Але ж мені знадобиться зошит і ручка? Я оглянула тумбочку ще раз. Знайшла дивного вигляду перо — схоже на те, що було в ректора. І порожню книгу. Зійде за зошит.

Я спакувала все в маленький мішечок-сумку й закинула на плече. Маті рушив до дверей попутно колупаючи в носі.

— Доріане, ти йдеш?

Чоловік усе ще лежав на ліжку й удавано глибоко й повільно дихав. На мої слова він лише хропнув і махнув рукою.

— У нього будуть проблеми… — невизначено пробурмотіла я.

На що Маті просто знизав плечима і штовхнув двері з кімнати. Я лише на хвилину завагалася. Голос розуму майже кричав, що залишати Доріана ось так одного не можна, що в нього будуть проблеми — а він захищав мене вночі.

І я була впевнена, що сам Доріан не спав — тільки удавав. Чому тоді не йшов із нами?

— Я… чекатиму на тебе, — кинула перед тим, як вийти з кімнати, бо не знала як інакше позбутися ніяковості.

Маті вже впевнено пішов уперед. Я наздоганяла його вже бігом.

— А тебе в жодне братство не запрошували? — запитала я, як мені здалося майже випадково, уже в коридорі.

— Ні, — похитав головою хлопець, — я заздалегідь поширив чутку, що нікуди вступати не хочу.

Заздалегідь пустив чутку?

— А так можна було? — щиро здивувалася я.

— Річард Ла Варр не був членом жодного братства, — гордо оголосив Маті, — і я пішов за його благородним прикладом.

Цікаво. На моїх губах навіть заграла посмішка. Річард не входив, бо його не покликали… Але із чого б? Аристократ і із сильною магією?

… Або він просто відмовився від завдання і, як сказав ректор, теленькав бубонами?

До аудиторії я зайшла з відвертим хихиканням на губах. Яке майже відразу зникло від реакції присутніх… на мене.

Спочатку це був шепіт і погляди крадькома. Поки я вибирала, за яку парту сісти, шепіт перейшов у відверте обговорення і тикання пальцем. Я знітилася.

— Артемісе! — раптом прошепотів мені якийсь білявий студент із другої парти. — Іди до мене!

Ми знайомі?

— Та чого ти, краще до мене! — навіть підскочив із місця хлопець спереду.

Я знітилася і ніяково посміхнулася.

— Я…

— Артемісе, тобі краще сісти з тими, хто відповідає твоєму статусу, — хитро посміхнувся Мірош із задньої парти, — тож вибирай із розумом.

— Міроше, якщо не хочеш сидіти з ним, то не заважай, — гримнув на багатія білявий хлопець із другої парти.

— Я не хочу? — здивувався він. — Артеміс може сісти тут поруч… У ролі мого помічника.

Ні вже, помічником Міроша я ставати точно не збиралася. Скривилася і подивилася на хлопця дуже показово. Очі так підвела вгору, провела поглядом аж до самого низу й носом покрутила.

— Маті, ти куди сядеш? — запитала досить голосно, щоб долетіло навіть до останньої парти.

Виявилося, що спитала порожнечу — мій однокласник банально проігнорував розмови хлопців і вже сів за вільне місце збоку. Я миттєво приземлилася поруч із ним.

Аудиторією пролетіло розчароване зітхання.

— І із чого раптом така увага до мене? — здивувалася я вголос, а потім придивилася до своїх однокласників.

Багато їхніх облич здалися мені знайомими. Ось цей рудий точно стояв учора в натовпі… А ось там, у дальньому кутку, я помітила забитого й переляканого Олівера. Він навіть книжкою прикрився.

Білявого я згадала теж через хвилину роздумів.

Вони всі були в братстві!

Поділитися своїм припущенням хоч із кимось я не встигла, бо біля дверей пролунав шурхотливий звук упереміш із якимось кашлянням. Ручка скрипнула, і в аудиторію зайшов літній чоловік із лисою головою і безглуздою усмішкою. Але ось проникливі блакитні очі уважно вивчали нас, помічаючи кожну маленьку деталь.