Розділ 25.

До ректора нас усе ж повели. Крізь заплутані коридори в ту саму частину, яку не так давно показував Лікер. Я із цікавістю роздивлялася оздоблення адміністративних приміщень, бо тут вони анітрохи не нагадували наші держструктури.

Тут все робила магія. От би нам таку штуку, у мій рідний світ! Тільки уявити — ніяких більше посиденьок у черзі на подачу на паспорт, ніяких більше папірців і бюрократичної нісенітниці. Заходиш, книжка одразу відмовляється на потрібній сторінці, твоє ім’я вигулькує в списку і все, що залишається зробити — поставити підпис магічно зачарованим чарівним пером.

— Навіщо це? — усе ж поцікавилася я в Річарда, коли ми всі пройшли цю процедуру запису в чарівній книзі.

— До ректора не можна просто так прийти. — Пояснив мені чоловік, поправивши окуляри вказівним пальцем.

І чи то Доріан на мене так погано впливав, чи то цей простий жест і справді виглядав до нестями спокусливо.

— Потрібно записатися, — продовжував Річард, — і тоді, коли він буде готовий прийняти тебе, двері відчиняться.

Вони відчинилися вже дуже скоро, але, щоправда, не для нас. Звідти вийшла заплакана… дівчина. Я навіть очі витріщила від подиву. У дівчини була простора мантія на плечах, вона тримала якісь книжки близько біля грудей. По щоках у неї текли сльози.

Невже це одна з тих, кого притягли дізнавачі сюди?! І ректор щойно проводив допит?! Я простежила за нею так, що шию мало не вивернула. Потрібно дізнатися більше про це! Може тітоньку Терезу теж тут тримають!

Ноги самі собою майже пішли за дівчиною.

— Ти куди? — рівним голосом зупинив мене Річард.

— Вона плакала… — я спробувала вказати на дівчину, що втекла, коли зловила погляд Доріана.

Він хмурився. І повільно, але дуже виразно хитав мені головою. Мабуть, попереджав, щоб не лізла.

— Ректор часто приймає в себе іноземних громадян і громадянок, — холодно відреагував Річард, — тобі не варто із ними спілкуватися. Це суперечить як політичному етикету, так і культурі нашого народу. Це ви, звісно, проходитимете, — тут він тяжко видихнув, — але постарайся до початку цих лекцій не спричинити міжнародний скандал, гаразд?

Як на мене, то міжнародний скандал спричинило те, від чого та сама дівчина бігла і плакала. Але я слухняно кивнула і притихла.

Двері знову відчинилися за кілька хвилин, і цього разу Річард упевненою ходою зайшов усередину. Ми з Доріаном, переглянувшись, рушили за ним слідом.

Кабінет ректора був саме таким, яким малювала його моя фантазія. Височенні портрети по периметру всієї кімнати, які ще й рухалися якось, і шафи стояли в кутах, наповнені магічними мікстурками й живими істотами з мізинець зростом.

Стіл із вигравіруваними левами замість ніжок гордо стояв по центру кімнати. Ректор сидів на кріслі поруч, насупивши пухнасті брови й підперши понуро голову.

Перед ним стільців не було — вочевидь, нам сідати теж було нікуди. Та й не те щоб на це було місце. Бо кабінет був до неможливості маленьким. Тобто так, стіни були високими — стелі не менше трьох, а то й чотирьох метрів. Але ось сама площа, на якій ми стояли, майже повністю з’їдалася столом.

Нам утрьох залишалося стояти навпроти, ледь не торкаючись одне одного долоньками.

— Професоре Фонтерштейн, — прокашлявся Річард, — цих двох було спіймано на Кладовищі Всіх Мертвих…

— Відрахувати, — навіть не кинувши на нас погляд кинув ректор.

А в мене все всередині впало. Тобто як?! Ось так просто?! А якби нас там не було, а якби Річард усе наплутав?!

Він сам, до речі, теж побілішав. Стулив ледь відкритий рот, потім навіть кивнув і повернувся до Доріана.

Той же зреагував абсолютно протилежно мені або Річарду.

— Ну слава богу! — розплився темний маг в усмішці, — можу нарешті нормально пожити. Адьос, ректоре! Дякую за увагу!

Він потягнувся до дверей і щасливий донезмоги смикнув на себе ручку. На його превеликий жаль — а я бачила, як смикнулися куточки його губ у роздратуванні — вийти в Доріана не вийшло.

— Лорде Ла Варр, — втомлено видав ректор, — лорде Річарде Ла Варр, ви, будь ласка, на майбутнє, конкретизуйте одразу, кого саме спіймали, добре?

Він підняв голову і втомлено почухав потилицю. Подивився на Річарда так, ніби це він був на тому кладовищі, а не ми.

— Пробачте, професоре, — з відчутною образою в голосі відповів Річард.

— Артемісе, ти теж був там? — ректор Фонтерштейн подивився на мене, піднявши брови вище на лоб.

— Так, професоре, — я похнюпила голову, — розумієте…

— Братство, так? 

Тобто той, хто щойно без зайвого слова був готовий нас виключити, раптом зі сміхом у голосі висловив припущення щодо того, де я і чому була. Я сторопіла. Це так смішно? І чи хороший це знак?

— Так? — абсолютно невпевнено відповіла я.

Ректор усміхнувся і навіть похитав головою.

— А чи знаєш ти, що це саме я написав те саме завдання — тільки коли сам був студентом, звісно? — ректор завів руки за голову і мрійливо відкинувся на кріслі, занурившись у спогади. — Ніхто не наважувався виконати це відтоді. Усі теленькали своїми бубонами наступного дня!