Розділ 24.

Спочатку я щиро намагалася боротися зі сном. Ходила по маленькій кімнаті, розглядала руни. Потім стало нудно, і я перейшла до магічної практики — випускала водяні кульки. Потім набридло й це.

Доріан весь цей час ліниво спостерігав за мною. То одне око розплющував, то інше — а то широко позіхав і відверто сопів під ніс. Але повністю не спав. Його дихання весь час збивалося.

— Ти завжди спиш так дивно? — не витримала я, коли він вкотре подивився на мене одним оком.

— Як саме?

— Засинаєш на хвилину і прокидаєшся, — я стиснула губи, — це добряче так відволікає.

— Від чого? — навіть реготнув Доріан.

Я показала на цілу калюжу перед собою.

— Я тут магію практикую, взагалі-то.

— А, це практика була, — він закинув обидві руки за голову і вже з непідробним інтересом подивився на воду переді мною, — я думав, ти вирішила погратися.

— Я самоучка, відчепися, — буркнула собі під ніс.

Водяні кульки вже давно набридло робити, але тепер я суто з принципу продовжила. Напружилася і вклала всю силу в політ кривого потоку магії. І чим більше я старалася, тим гірше, природно, виходило.

— Навіть діти в три роки краще справляються, — нахабно посміхався Доріан.

— Ну все, ти догрався, — зашипіла я, заплющила очі й зосередилася на найбільшій кульці, яку тільки змогла придумати.

Сформувала подумки, наділила її магічною силою, що плескалася десь на дні мене, і пустила вперед. Все це відчувалося, як підйом п’ятдесяти кілограмів. А то й відразу тонни. Під кінець я вже важко дихала, піт проступив на лобі, а сил не залишилося остаточно.

Але кулька полетіла — я це явно відчула. Розплющила очі, чекаючи побачити Доріана, закутаного водою, але замість цього…

— Молодець, мала, тепер ми без вогню, — невтішно зазначив чоловік.

Я дійсно викликала кульку більшу, ніж раніше, — і вона залила наше єдине джерело тепла, бо траєкторію я розрахувала неправильно. Я сумно подивилася на дим, що йшов від мокрої соломи.

— Іди до мене, поки не охолола, — Доріан поплескав по каменях поруч із собою.

— Я ще до збоченців не лягала.

— Волієш замерзнути й померти від пневмонії? — він вигнув брову. — Я не буду тебе чіпати, матір’ю клянуся.

І руки підняв вгору так театрально. Я озирнулася. У склепі жіночих імен не було.

— Вона у мене ще жива, мала, — Доріан витріщив очі, — що ж ти її ховати зібралася?!

— Хто знає, — я знизала плечима.

Ще якийсь час поворушилася на місці, а потім пронизливий холод підштовхнув до чоловіка. Я повільно підповзла до нього ближче і вмостилася калачиком під пахвою. Стало й справді тепліше.

— Хороша дівчинка, — задоволено муркотів Доріан.

— Агата.

— Що?

Ми лежали спинами один до одного, і після моїх слів чоловік навіть підвівся, щоб побачити моє обличчя.

— Мене звати Агата. Артеміс, як ти розумієш, моє вигадане ім’я.

Один біс знає, чому я назвалася справжнім ім’ям. Могла б знову використати Аті. Або придумати щось нове — Іра, Глаша, Софія. Що завгодно. Але притиснута до міцної чоловічої спини у склепі посеред кладовища, куди, по суті, сама ж затягла нас обох, я чомусь вирішила довіритися.

— Приємно познайомитися, Агато, — тихо-тихо відповів мені Доріан через деякий час.

Я йому не відповіла, вдавши, що вже сплю.

Нас розбудив скрегіт. Моєю першою реакцією було підскочити й почати битися зі скелетом. Я виставила руку вперед і сконцентрувала всю силу своєї магії, щоб випустити водяну кульку. Доріан теж напружився, але рухатися не став — чекав, поки двері відчиняться.

Мені б у той момент злякатися і сховатися за його спиною, але сонний розум діяв не так логічно, як мав би.

— Потрудіться пояснити свою поведінку, ви обоє, Артемісе і Доріане!

На порозі сімейного склепу Ла Варрів стояв безпосередньо один із цього роду, старший брат нахабного темного мага і містер правильність цього тисячоліття. Річард Ла Варр.

Я втомлено опустила руку, з якої вже стікали краплі невдалої кульки.

— А, це ти, — позіхнув Доріан, — я вже думав, що щось серйозне.

— Ви порушили одну з найсуворіших заборон Академії в перший же навчальний день! — лютував Річард.

Його світле волосся розвівалося від вітру, що піднявся ззаду. У правій руці в нього горіла вогняна кулька, переливаючись усіма відтінками рудо-червоного. Від неї, майже граючи, розліталися іскри.

— Пробачте, — пролепетала я.

— Від Доріана я міг очікувати подібної нісенітниці, але від тебе, Артемісе! — Річард навіть плеснув по стегну. — Ти зовсім не тримаєшся за це місце, скажи мені? Тебе можуть виключити вже сьогодні! Та що там! Зараз, як тільки ректор дізнається!

Я опустила голову й гіпнотично дивилася на підлогу. Сказати було нічого. Бо я порушила набагато більше правил, ніж сам Річард міг собі уявити.