Розділ 23.

Гігантська чорна сфера з’явилася майже миттєво, відірвавши скелету руку і передню частину черепа. Він вибуховою хвилею відлетів від дверей склепу, залишившись на зовнішній стороні кладовища.

Ми ж — у темряві всередині. Я ледве перевела подих.

— А щоб його злидні обсіли — це ще що було? — вилаялася я, притискаючи руку до боку.

— Швидше за все, колишній доглядач кладовища, — незадоволено похитав головою Доріан.

Він пройшов углиб склепу й витягнув звідкись смолоскип. Принаймні, судячи зі звуків, це був точно він.

— Вмієш викликати вогонь?

— Такий, як ти — точно ні, — пирхнула я.

— Та я про звичайний. Теплий такий.

Я похитала головою. Потім зрозуміла, що чоловік мене зовсім не бачить, і додала вже вголос:

— Ні. А ти не можеш? Якийсь відкат за магічною силою?

Відповіді не було. Доріан просто продовжив нишпорити по склепу, наче шукав щось. Я ж прийняла тактику: не допомагаєш, то й не заважай. Стояла собі на місці, переминалася з ноги на ногу.

— А ось і вона, рідненька, — прошелестів чоловік і підійшов ближче.

У його руках я розгледіла шматок кістки зі скелета, сірчаний камінь і якусь засохлу траву.

— Будемо розводити старим методом.

Доріан сів навпочіпки й почав водити каменем по кістці, викликаючи іскри. Його обличчя раз по раз спалахувало від світла. Я сіла поруч і спостерігала, а питання накопичувалися в геометричній прогресії.

— Ти хочеш щось запитати, правда? — кинув він, навіть не глянувши на мене.

— Питань більше, ніж відповідей, — зізналася я чесно.

— Я — темний маг, — не став заперечувати Доріан, — чула про таких?

Я похитала головою. Варто нагадати, що я взагалі в магічних основах не розбираюся. І все, що відбувалося зовні склепу, для мене було чимось на кшталт марення божевільного.

Вогник, нарешті, з’явився на засохлій траві, і Доріан швидко задув на нього, перетворивши на щось схоже на багаття.

— Що ти бачиш перед собою? — запитав він, кивнувши на маленьке багаття.

— Вогонь.

— Чудово, а як він з’явився?

Внаслідок хімічної реакції. Але ці слова могли викликати у мого середньовічного однокласника здивування. Тож я підбирала вирази більш ретельно.

— Через поєднання компонентів. Ти викликав іскру, а вона розгорілася від трави.

Таке собі пояснення, на трійку зійде — Доріану точно підійшло. Він кивнув і влаштувався перед багаттям зручніше.

— А знаєш, що вогонь пожирає повітря? Він зігріває тебе, але при цьому поглинає щось натомість.

Дивно, мені читали лекцію з фізики. Я кивнула.

— Це називається законом збереження енергії, — продовжував пояснювати мені Доріан.

А я ледь не вистрибнула зі штанів. Навіть хотіла запитати, чи не було тут відомого вченого, ну або мага в крайньому разі, на ім’я Ейнштейн. Але я притримала язик за зубами, і не дарма.

— І темні маги працюють саме з ним, — закінчив думку чоловік. — Тобто щоб щось створити, я повинен це у когось відібрати.

Тепер я зрозуміла. Мої очі розширилися, хоч і сам Доріан не дивився на них — щосили гіпнотизував полум’я.

— Тому якби ти викликав водну бульбашку…

— …вона б у когось зникла, так, — з якимось прихованим сумом відповів чоловік. — І я не контролюю, у кого. Добре, якщо у багатого й ситого, і він цю чашку води й не помітить. А якщо це останній ковток у старої бабусі?

Я нахмурилася й обійняла коліна руками. Якась незавидна магія була у Доріана.

— Але ж ти викликав магію, щоб відбитися від скелета, — зауважила я.

— Якщо я комусь вдарю, то хтось навпаки одужує. Швидше за все, десь у світі в людини вилікувався перелом.

Феноменально. Я зітхнула від суміші захоплення й прихованого смутку. Бо водночас із неймовірним — Доріан міг буквально так рятувати життя, — він ніс на собі нестерпний тягар. Кожне врятоване життя дорівнювало чиїйсь смерті.

— Тому ти не хотів іти в Академію? — здогадалася я.

Він кивнув.

— Річарду пощастило народитися без цього. У нього найзвичайнісінька магія, вогняна, до речі. Бавився собі дитиною, бешкетував. А мене вчили ніколи й нізащо не користуватися своїми силами.

Деякий час ми сиділи в тиші. Мені, чесно кажучи, не було що сказати. А Доріан, здавалося, занурився у свої думки та міркування. Може, згадував дитинство. Може, ще щось.

— Довго нам тут сидіти? — поцікавилася я у чоловіка, коли ноги заніміли.

— До ранку, мала, — він раптом повернувся до мене і підморгнув з лукавою посмішкою, — не так я думав провести ніч з дівчиною, звичайно.

Я миттєво спалахнула.

— Тримай руки при собі, — про всяк випадок пригрозила йому.