Розділ 22.

Звісно, ніхто не збирався вірити нам на слово. Перевірити, чи справді ми були на кладовищі, мав Олівер — той самий, що зараз стояв перед нами сіро-зеленим після з’їденої тухлої риби.

— Іди до кімнати, ми нікому не скажемо, — зглянувся над ним Доріан.

— Ага… І… — він марно намагався не вивернути вміст шлунка. — Ви… Втечете…

— Ну ні, так ні, — без особливого жалю знизав плечима Доріан.

Саме кладовище знаходилося одразу за Академією. Достатньо було вийти й обійти будівлю по колу. Втім, не помітити його і випадково заблукати — це справді було б завданням із зірочкою.

На підході спочатку рідшали дерева, потім і опале листя з невеликих купок змінювалося на поодинокі листочки. На самому підході до кладовища кам’яна підлога була вкрита хіба що пилом.

Температура теж помітно впала. Я здригнулася і потерла голі руки.

— Я буду… чекати на… — намагався вичавити з себе Олівер. — …відстані… щоб ви… не вийшли…

І, нарешті, не витримав, випорожнивши вміст шлунка.

— Дивись, тут нічого не забрудни, все-таки тут лежать мертві люди, — пирхнув Доріан і відчинив тоненькі ковані хвіртки, — після вас, мілорд.

Я закотила очі й пішла вперед, роздивляючись таке «страшне» кладовище, якого всі навколо боялися. Чого я справді боялася, так це гніву ректора і виключення за порушення правил у перший же день. А мертвих…

Я йшла вперед, і туман поступово огортав мої ноги. Навколо стояли найзвичайнісінькі могилки, які часто можна було зустріти на європейських кладовищах — монолітні, нудні й нецікаві. Фотографій ніде не було, тільки імена та роки життя людини. Ті, хто був заможнішим, облаштували собі справжній склеп — з колонами, плитами та відповідним багатим оздобленням.

Але їх було мало, і ці склепи зовсім не наганяли жаху. Я просто гуляла прохолодним парком, де чомусь забули висадити дерева.

— Ти гаразд? — наздогнав мене ззаду Доріан.

— А чому б мені не бути гаразд? — байдуже знизала плечима. — Нам би знайти місце для ночівлі.

— Ти тут спати збираєшся? — щиро здивувався чоловік.

Я обдарувала його емоційним поглядом.

— Ну, всю ніч ходити буде й справді важко. Спати на землі — теж. Тут холодно.

— Це присутність духів.

— Ага, звичайно, — я пирхнула, — ще скажи, що вони тут по кладовищу літають і польку танцюють від нудьги.

Я кинула погляд на чоловіка, і він не виглядав веселим. Йшов собі спокійно… Ніби я щойно озвучила якусь очевидну істину.

І в той момент мені стало ніяково.

— Це ж просто туман навколо, правда?

Доріан не відповів, і я інстинктивно притиснулася до нього ближче. Тепер ставало по-справжньому некомфортно — адже туман згущувався, та й холодніше ставало. Кінця-краю цьому кладовищу видно не було.

— А нам обов’язково так далеко йти? — вже зовсім жіночим голосом пискнула я.

Доріан важко видихнув.

— А тобі обов’язково весь час нити, мала? — він торкнувся якоїсь огорожі, за якою був похований хтось без гучного імені. — Зараз щось знайдемо, розпалимо вогонь і зігріємо тебе.

— А тобі грітися не треба? — знову пискнула я і закрила рот двома руками — адже Доріан поскаржився, що я занадто багато говорю.

Він обдарував мене холодним, але беззлобним поглядом.

— Ти дійсно нічого про мене не знаєш, — констатував він і пішов далі мовчки, а я вже боялася порушити його мовчазний спокій.

Очевидно, що вогонь я розпалити сама не могла. Як і відбитися від привидів, перечекати тут ніч… Якби все залежало від мене, то я б притягла якусь лавку до воріт і там спала. Там туману менше, і тепліше ніби було.

Ми вже довго йшли, коли навколо почало темніти. Мені здалося, що ми встигли б тричі обійти всю Академію по колу, а Доріан все продовжував впевнено йти вперед. Я почала відверто клювати носом. Тримала чоловіка за руку й йшла поруч, позіхаючи й періодично занурюючись у царство Морфея на пару секунд.

Як раптом Доріан зупинився.

— Здається, нам ліворуч, — він задумливо потер підборіддя на перехресті.

А потім я відчула його холодну руку у себе на шиї.

— Забери лапи, — проричала чоловікові.

— Що? — він обернувся і обдарував мене здивованим поглядом.

— Кажу, шию мою не чіпай, збоченець, — пирхнула я і моргнула кілька разів, змахуючи сонну пелену.

Доріан стояв поруч зі мною… І обидві руки тримав прямо переді мною. Тоді хто мене зараз обіймав за…

Я обернулася і закричала щосили. Бо до моєї шиї простягнув руки старий, вкритий пліснявою та водоростями скелет.

— Трясця, біжимо, мала! — крикнув Доріан і смикнув мене вліво.

Скелет не відставав. Ні, цей гад, хоч і хрустів кістками, хоч і скрипів, як двері, незмащені років тридцять, але впевнено наближався до нас. Швидкістю двоє молодих людей його взагалі не перевершували.