Розділ 21.

Розділ 21.

Серце билося трохи швидше щоразу, коли глашатай витягав білу записку з чаші, але потім знову опускав її всередину — просто щоб попсувати мені нерви.

— Що буде, якщо я відмовлюся? — тихо-тихо запитала Доріана.

— Тобі не сподобається, — вимушено видихнув він.

— Гадаю, те, що там буде написано, мені теж не сподобається.

— Але набагато менше, ніж бути прив’язаним до колон біля входу, — їдко зауважив Доріан і додав ще тихіше, — без одягу.

Чудово. Тобто не виконати завдання у мене варіантів тепер взагалі не було.

Глашатай тим часом під гучне улюлюкання все ж виловив записку, пройшовся по колу, показуючи всім листочок і голосно хихикаючи.

— Що ж ми дамо улюбленцю ректора… — булькав він.

Я закотила очі. Життя в цій Академії колись стане простішим чи мені треба заздалегідь підготуватися до щоденних інфарктів? Це за умови, що звідси я взагалі вийду живою, звісно.

— Як щодо… — він розгорнув записку й показав публіці, — …душу з помиїв?

Я скривилася. Помиї звучать огидно, але набагато гірше — слово «душ». На мене щось виллють. І дуже пощастить, якщо ніхто не впізнає жіночий стан, коли він стане наскрізь мокрим.

— І це все, на що ви здатні? — розреготалася я щосили.

Заливисто так, майже щиро.

— Про що це він? — пирхнув Мірош звідкись із задніх рядів.

— Та я навіть у мами під спідницею краще вигадував! — вигукнула я з удаваною сміливістю.

— Ти що твориш, малий?! — прошепотів мені Доріан.

Але мій концерт тільки набирав обертів.

— Товаришу глашатай, чи як тебе там назвати, дай мені нормальне завдання! Те, яке підходить чоловікові, а не якійсь бабі! — обурювалася крізь сміх. — А то це не братство, а справжній дівич-вечір!

Мої коментарі образили глашатая. Він скривився і пробурмотів щось на кшталт «гаразд», і тоді вже потягнувся за наступною запискою. Прочитав її. Наступну. І наступну. Поки не зупинився на тій, яка змусила його розпливтися в садистській посмішці.

Я ж повторювала подумки лише одне: нічого пов’язаного з водою чи оголенням. Все виконаю. Скаже проникнути до ректора в офіс — і на це піду, аби тільки не з’ясували, хто я насправді.

— Раз ти такий сміливий, Артемісе, — грався бровами й губами глашатай, — то чому б тобі не сходити на Кладовище Всіх Мертвих цієї ночі?

З шепоту, що прокотився вздовж рядів, я зрозуміла, що це щось дуже страшне. Але що страшного можуть принести ті, хто вже лежить у могилі? Якщо не надумувати собі зайвого, звичайно.

— Просто прогулятися? — уточнила я.

— Це було б занадто просто для такого сміливця! — вигукнув глашатай. — А як щодо того, щоб всю ніч там провести?

Всю ніч далеко від Маті, який не здогадувався, що я дівчина, звучало цілком приємно. Я знизала плечима.

— Гаразд, — просто вимовила я.

— Дайте це завдання краще мені! — раптом гримнув поруч Доріан.

Я обернулася до нього, абсолютно не розуміючи, що відбувається. Він зблід. Став буквально кольору стіни, та й губи сильно стиснув. Дивився на глашатая таким довгим і немигтючим поглядом, ніби намагався його проклясти.

— Ти… ти чого, Ла Варр? — раптом вигукнув глашатай. — Твій дружок погодився! Ти з ним що, хочеш?

— Ти ж знаєш, що це проти правил, ночувати там, — гарчав Доріан, — його виключать, якщо дізнаються!

— Ну тоді більше приводів зробити так, щоб не дізналися, — знизав плечима глашатай, — тобі-то яке діло?

Доріан заскрипів зубами. А я навіть губи витягнула в задумі. Адже немає нічого складного в тому, щоб провести там ніч. І щоб не бути спійманою. А навіть якщо й бути — завжди можна придумати щось на кшталт того, що я загубилася. Чому Доріан так переймається?

— Не змушуй мене застосовувати силу, Норісе, — це, мабуть, глашатая так звали.

— Нехай усі навколо тебе й бояться, — той навіть оком не моргнув, — але як на мене, ти — лише тінь твого брата. Нехай і з темною магією. Якщо так сильно хочеш, то ви обоє вирушаєте на завдання на кладовище. І нехай вас обох виженуть до бісової матері.

Якщо до цього натовп на тлі цього Норіса був задоволений, то після цих слів помітно стих. Вони з побоюванням поглядали на Доріана, а деякі й зовсім поспішили до виходу.

Ось це цікава реакція, звичайно.

Коли останньому студенту озвучили його завдання, у залі залишилося не більше пари людей — здебільшого тих, хто дружив із самим Норісом і не наважився залишити його тут одного.

— Знайди нижню білизну дівчини й принеси до світанку, — озвучили останньому студенту, який тут же й зблід.

— Але… У мене в родині залишилися тільки чоловіки… — вигукнув він.

— У місті достатньо жінок, які з радістю поділяться своїми аксесуарами, — пирхнув Норіс, махнув своїм підопічним і вийшов із зали.