Розділ 20.

Я перегорнула всю свою історичну книгу, але відповіді там так і не знайшла. Або це було десь маленькими буквами, які я не розрізнила… Або словом, яке банально не знала. У будь-якому разі в підручнику з основ магії така інформація була б точно.

Які бувають типи магів. І чому деяких бояться більше, ніж інших.

Я швидко доїла свою їжу й подивилася на всі боки. Нам потрібно кудись відносити тарілки? Чи кликати цю бульбашку? Допомоги навколо не було, тож я вирішила залишити все, як є — навряд чи ж аристократи заморочуються з прибиранням після себе. Уявімо, що на цю мить я одна з них.

Я вислизнула з їдальні й попрямувала назад до кімнати. Треба б ще на екскурсію сходити — цього разу без провідників і, бажано, свідків. Мені потрібно зрозуміти, де саме тримають тітоньку Терезу. Може розпитати в когось? Але як це зробити непідозріло?

Не встигла я завернути в крило з нашими спальнями й дивною підлогою, як подих перехопило — хтось вдарив мене зі спини й надів на голову мішок.

Чудова вийшла екскурсія. Здається, усе закінчиться куди швидше.

Прийшла до тями я не відразу. Не знаю, скільки була у відключці — коли свідомість почала повертатися, мішок усе ще був на голові. Але я вже сиділа на стільці, руки були зв’язані за спиною.

Я прислухалася. Навколо мене було багато людей і всі перешіптувалися. Десь чувся приглушений сміх. Значить, усе не настільки серйозно? Чи?

— Пс, малий, ти тут? — почула я знайомий голос Доріана.

— У що ти вже втягнув мене, алкаш? — проричала я пошепки.

Спробувала вирватися з тісно пов’язаних пут. Вони піддавалися, але слабо. Мені б знадобилося близько години, щоб вивільнитися від вузлів.

— Це не я, — відповів мені чоловік, — думаю, ми на церемонії посвячення.

— Чого? — видала я з неприхованим обуренням і навіть іронією в голосі.

Мені здалося це смішним. Хіба церемонії не мають бути в гарному одязі й в урочистій залі? Потім дійшло. Я ж у компанії хлопчиків!

Це неофіційна церемонія. Ніби як нас черв’яків їсти змусять або голяка по кампусу бігати, щоби бути прийнятими в таємну братську спільноту.

Це змусило мене напружитися. Голяка я не можу бігати з очевидних причин. А якщо відмовлюся, то ще більше приверну до себе увагу — і, боронь Боже, роздягнуть мене вже насильно. Справа пахла смаженим.

— Коротше, якщо що, не заважай мені, — раптом ляпнув Доріан.

Від обурення я навіть брови підняла. А то зазвичай я йому дуже заважала, звісно! Сам за мною хвостиком бігає!

Відповісти йому я не встигла — з мене зірвали мішок, і я довго моргала, звикаючи до м’якої напівтемряви приміщення. Озирнулася. Доріан мав рацію, ми тут були не вдвох — але першокурсники без золотої ложечки в певних місцях. У тому сенсі, що Міроша тут, звісно, не було.

Він опинився в групі хлопчаків в іншому кінці кімнати — не зв’язаний і хихикаючий. Дозволили уникнути церемонії? Прийняли в братство автоматично?

Перед нами став якийсь худорлявий, високий хлопець із товстим посохом.

— О, земні прісноводні! — раптом ляпнув він. — Ви недостойні товариства великого братства Рози шипів!

Я очі не закотила. А хотілося. Страшенно.

— Але це тимчасово, — продовжував хлопець, — адже вас було обрано для того, щоб довести вашу відданість і лояльність нашому братству…

— А якщо я не хочу? — хмикнув Доріан.

Його слова викликали хвилю шепотіння в тих, хто вже був членом братства — їхні темні мантії зашелестіли агресивніше, коли хлопці прикривали роти й промовляли щось одне одному на вухо.

— Тоді на тебе зійде гнів шипа, — прошипів хлопець і дістав з-за рукава реальну троянду.

По всьому стовбуру квітки виднілися довгі загострені шипи. Таким вдариш і буде дуже й дуже неприємно. І хлопець із царськими замашками це розумів, грайливо поплескуючи повітря квіткою.

— Завдання для кожного з вас обирається індивідуально із чаші долі! — продовжував пишномовно розповідати він.

Чашею долі виступала глибока скляна сфера в центрі кімнати. У ній були накинуті маленькі листочки з написами від руки. Я подумала, що якщо ці завдання вигадували поточні члени цієї спільноти, то щонайменше одне з них було б значно гіршим за пробіжку голяка. Я навіть думати не хочу, що саме запропонував зі свого боку Мірош.

— А де Маті? — раптом шепнула я Доріану, озирнувшись.

Рудого сусіда по кімнаті я ніде не бачила.

— Не запросили, — знизав плечима чоловік.

— Заздрю.

— Тебе ректор серед усіх виділив, малий, у тебе шансів не було, — хмикнув Доріан.

Зарозумілий хлопець-глашатай підійшов до чаші й засунув туди руку. Довго водив то вправо, то вліво, вивуджуючи завдання для кожного з присутніх хлопців.

— З’їсти протухлу рибу! — прочитав він комусь, хто сидів правіше від мене й Доріана. — Чи згоден ти, Олівере, пройти через це випробування, щоб стати нашим братом?

— Згоден!